Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

class="book">— Ану ж бо! — я про всяк випадок ударив лежачого ще раз носаком по голові, щоб не рипався, і відскочив у інший бік кімнати. Зиркнув по кімнаті й схопив, що трапилося під руку, — невеличкого стільця.

На мить ми завмерли, а потім німець кинувся на мене. Неначе у сповільненому кіно, я відбив стільцем сокирку, а от ніж різонув мені тильний бік лівої руки. Я відскочив убік і вдарив збоку стільцем німцеві в щелепу. Удар вийшов глухим. Голова його відкинулася, з рота разом із кров’ю випало кілька зубів. Він відлетів до холодильника. Цієї ж миті ззаду наскочив другий, котрий уже прийшов до тями. Він видав себе, бо зарепетував, почав кликати поліцію. Я вирвав сокирку з рук німця, який усе ще перебував у прострації, і розвернувся. Ненависть до цих покидьків затьмарювала все, перед очима розходилися криваві кола.

— Що, фашистюра, жити хочеш?! — я горлопанив, як репродуктор на параді. — На коліна! — На мене, мабуть, страшно було дивитися: знавіснілим поглядом мені хотілося пропекти їх до кісток.

У цей момент перший трохи оклигав. Я знову вдарив його ногою в обличчя. Він упав на підлогу. Я продовжував його бити, тримаючи сокирку в руках і не зводячи погляду з іншого. Той спершу злякано задкував, а потім таки накинувся на мене. Я замахнувся і метнув сокирку. На моє щастя, німець рвонув убік, і залізяка, просвистівши у нього біля плеча, увіткнулася в дерев’яну стіну. Німець відскочив назад, схопився за ручку сокирки. У цю ж хвилю я почув із коридорних дверей:

— Хальт, поліція, хенде хох!

Я підняв руки, потому схрестив їх за головою і присів на коліна просто в калюжу крові разом із тим німцем, який лежав на підлозі без тями.

— Прізвище, ім’я та по батькові! — моя порізана рука дуже свербіла. А ще боліла голова, якій також трохи дісталося. — Руслане, ви ще минулого тижня мали бути в себе вдома, і аж ніяк не тут!

Цього разу перекладач не знадобився. Поліцейський, який вів допит, був чехом та ще й знав польську.

— Довго пояснювати, — мене охопила цілковита апатія до всього, що відбувалося. — Дайте запалити.

— Пали. Тобі пощастило двічі. По-перше, ти нікого не вбив, а по-друге, ці двоє стоять у нас на обліку. Вони мають проблеми із законом — побили одного турка. Утім, це не означає, що ти білий і пухнастий. Тобі заборонено п’ять років в’їжджати на територію Німеччини. Ти кілька разів обманював поліцію та міграційні служби. Буде суд.

Я докурив цигарку і відкинувся на спинку стільця. Чех відверто мені симпатизував, я відчував, що він не бажає мені зла, але зараз мені було цілком байдуже до всього.

— Слухай, а чого тебе Русманом називають?

Камера, в якій я чекав суду, була двомісною. Інший лежак займав монгол з майже не вимовним ім’ям, яке перекладалося як «світло зірок».

— Мабуть, тому, що «Руслан» німцям складно вимовити.

— Руслан, це те саме, що Аслан, тобто Лев. Ти знав?

— Знав. Це ім’я ще Пушкін у тюрків узяв. «Руслан і Людмила» читав?

— Я Пушкіна знаю.

Мій сусід по камері вразив мене з самого початку. Коли мене завели в камеру, я побачив його обличчя з вузькими очима, звернув увагу на забинтовану голову і прошипів собі під ніс:

— О, звісно, кого ж мені сусідом, як не чурку…

— Навіщо обзиваєшся? — пролунало у відповідь російською, і монгол щиро посміхнувся.

Бай (як я його називав) був родом з Улан-Батора і мав там велику родину. Невеличкий і гнучкий, він працював повітряним акробатом у монгольському цирку й під час чергових гастролей залишився в Німеччині. Ось уже три роки жив тут офіційно.

— Ми з одними знайомими посварилися. І побилися. Прийшов до тями з пробитою головою і без документів. Голову зашили, а поліція перевіряє мої папери. Днів два-три — і випустять, я ж нічого не порушував.

— А звідки російську знаєш?

— Мама в мене в Улан-Баторі вчителькою працює, викладає математику. За всіма нами слідкувала, щоб ми вчилися добре. А російську всі вивчали. Потім і з цирком у Росії був, у Москві, у Ленінграді.

Наше життя в камері нагадувало буденне життя середньостатистичного німця: прокинувся, поїв, поспав. Одним словом — нудьга. Палити в камері не дозволялося. Це можна було робити або під час прогулянки, або ж просити вартових. У нашому блоці нараховувалося десь тридцять камер, тож німці не надто охоче відгукувалися на прохання.

Серед усіх охоронців виділялися дві жінки-близнючки. Обидві височенні, руді й незаміжні. Одну звали Хельга, а іншу — Марта. Найцікавіше полягало в тім, що жінки, попри зовнішню схожість, були цілковитою протилежністю одна одній. Хельга ненавиділа всіх нас, а Марта, навпаки, завжди допомагала, чим могла, і навіть давала можливість кілька разів на день покурити. До того ж, свої цигарки. Відрізняли ми близнючок за сережками — Хельга їх не носила. Коли вона кілька разів відмовила нам з Баєм у проханні покурити, ми придумали спосіб їй допекти. Річ у тім, що камери в блоці побудовано досить дивно — без туалетів. Щоб сходити до вбиральні, арештанти натискали кнопку дзвінка, а охоронець виводив їх аж у кінець коридору.

— Вас іст? — у віконці камери з’являлося обличчя Хельги.

— Туалетте, бітте.

Я йшов до туалету, сидів на унітазі кілька хвилин і разом з нею повертався. Двері камери замикалися, і ми уважно слухали, як віддаляються її кроки. Тільки-но чули, як клацав замок у її каптерці, відразу ж натискали кнопку виклику. Тепер до туалету просився Бай. Коли повертався — усе повторювалося, і вже я просив пити. І так до безкінечності. Німкеня не мала права відмовляти нам у цих проханнях, навіть розуміючи, що ми робимо це їй на зло. О, цей німецький педантизм! Вона боялася, що у разі відмови, ми напишемо скаргу… Через три зміни знущань, вона прийшла до нас разом із сестрою.

— Хлопці, припиніть, — попросила Марта, — Хельга пускатиме вас курити.