Читати книгу - "Легенда золотої кицьки"

червону сукню. Ти ж казала щось про неї, так? А от що було далі — не пам’ятаю…

— Пояснив хлопцям? Ти в курсі, що одного з них забрала швидка?

— Він хоч не помер? А то вчора була субота — всі вихідні людям зіпсував би.

— До біса! Ти просто нестерпний! — гугняво вигукнула Руда.

Її подруга тим часом тихенько сміялася з мого дотепу.

— Ну вибач. Який є… То ви мене випустите, чи будете тримати як домашню тваринку?

Замок на дверях зашарудів.

Перша справа — забрати мій рюкзак. Друга — позбутись ножа.

Свята, а дівчину звали саме так, вирішила провести мене до набережної, де я й лишив свої пожитки. Пам’ять потроху прояснювалась, і про власний наплічник я згадав досить швидко. Він, на диво, був там, де я його лишив. Чорна тканина сиротливо чекала нас на тій самій лаві коло моря, де ще вчора я розпивав спиртне у компанії безпритульного.

По дорозі я роздивлявся сонцеволосу дівчину з великими блакитними очима. Її чудове виразне обличчя здавалося дуже знайомим. Але згадати, звідки я можу знати її, не вдавалось.

Ми йшли тихо, майже без розмов. Чомусь Свята вирішила, що вона відповідає за мене і має прослідкувати, чи все буде добре, і чи не втраплю я у чергову халепу.

Нарешті ми підійшли до лави.

Я бадьоро підхопив із дерев’яних дощок свій рюкзак і почав передивлятись, чи лишилось у ньому хоч щось? Окрім мого нехитрого скарбу (це переважно були шкарпетки, труси та футболки, а також невеликий складний ніж) всередині майже нічого не лишилося. Всі гроші, що були у гаманці, зникли. Всі корисні речі — теж. Єдине, що брудною плямою майоріло на дні — великий тесак у поліетиленовому пакеті. Сліди запеченої колись червонястої рідини бурими цятками нагадували про ту кров, яка назавжди всоталася шкірою моїх рук.

Тесак блиснув на сонці.

Я тривожно здригнувся: не чекав його тут побачити — і швидко закрив блискавку так, аби Свята не встигла нічого помітити.

— Щось трапилось? — перепитала здивовано дівчина, яка скоса поглядала на мої дії.

Я ковтнув те, що підступило до горла, і спробував мовити більш-менш спокійно.

— Трапилось.

Я закинув наплічник на спину. Треба було якнайшвидше розпрощатися із моєю новою знайомою та позбавитись нарешті цього клятого знаряддя вбивства, але я чомусь вагався.

— Посидиш зі мною біля моря? — раптом мовила Свята.

На березі було дуже багато людей. Я не уявляв собі, як можна лишатись у такому небезпечному та нервовому оточенні. Втім, чому я назвав це місце небезпечним? Хіба туристи можуть бути для когось загрозою?

Малюки підставляли сонцю голі спини, будували замки, що їх одразу ж змивали морські хвилі, бризкалися солоною водою та гамірно вирішували вселенські питання: чи їсти їм фрукти, чи слухатися товстоногої бабусі, чи ображати менших жабенят, що плавали коло самого берега.

Я посміхнувся сам собі — то саме цих небезпечних туристів я боюсь?

Зітхнувши, я взяв себе у руки. Напевно, у мене починається параноя.

— Так. Можемо посидіти.

— Але ж не тут. Пішли, я знаю гарне місце. А ти поки що розкажи, хто ти. Бо ж незважаючи на всі обставини нашого знайомства, я все ще не уявляю, як тебе звати.

— Джон.

— Джон Сміт?

— Так.

— Ну добре, Джоне Сміт, — лукаво зиркнула на мене Свята, — то від кого ти тікаєш?

— Хіба так помітно, що я тікаю?

— Авжеж. Я точно можу зорієнтуватися, тікає людина від чогось чи ні. То ж це секрет, чи ти поділишся ним і розповіси мені про себе трохи більше?

— У мене були власні причини на втечу. То, може, ти розкажеш, чому допомогла мені у потязі позбавитися тих ментів?

— Були на то причини.

Кілька кварталів ми пройшли мовчки, та я вирішив, що варто підтримати розмову. Все ж таки я був вдячний Святі за те, що дала мені переночувати у себе вдома.

— Чому твоя подруга така… неприємна? — промовив я перше, що прийшло у голову.

Свята не образилась, а лише посміхнулась:

— Вона, як би то правильно сказати… Чоловік.

— Трансвестит-жінка?

— Типу того.

Я знизав плечима. Краще, мабуть, більше не торкатись цієї теми.

Раптом Свята тихо промовила:

— Ти дуже нервовий і стривожений.

— Та невже?

— Може, ти й не помітив, та весь час, що ми зараз ідемо, ти треш руки.

Я подивився на власні кінцівки. Дійсно, одна долоня вже аж почервоніла через постійне чухання іншою. І як я це не помітив?

— Заплющуй очі і давай мені свою руку, — запропонувала Свята таким тоном, з яким не варто сперечатися. — Я не хочу, аби ти знав, куди ми ідемо. І довіряй мені — я буду вести тебе. Добре?

— Навіщо? — здивувався я.

— Я ж кажу — не хочу, аби ти знав про моє особливе місце. Добре?

Мені було приємно взяти її за теплу тендітну руку з гострими кігтиками. Пам’ять підкинула згадку про ці самі кігтики, що легенько торкалися моїх грудей, з яких потроху зникала тривога…

Я здригнувся знов. Але тепер не від страху при погляді на ніж, а від справжнього задоволення.

— Заплющ очі.

Я послухався.

— Якщо тебе щось тривожить, — продовжувала Свята, — ти мусиш заплющити очі. Спробуй дивитися на картинки, що виникають перед очима. А якщо їх немає, просто подивись на кольори, що їх можна бачити, коли стулиш повіки.

— Ти серйозно? Якісь кольори мене мусять заспокоїти?

— А ти спробуй. Іди — мовчи. І дихай. Глибоко дихай.