Читати книгу - "Мисливці на мамонтів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Підійди! — наказав він.
Балла ні жива ні мертва підійшла ближче. Чаклун показав рукою на її перламутрове намисто. Балла слухняно зняла його і подала чаклунові.
Куолу труснув намистом і надів собі на шию.
— Гарно буде? — запитав він Баллу, гучно зареготав і рушив стежкою до своєї землянки.
Люди проводжали Куолу тривожними поглядами, поки кремезна постать його не зникла за прибережними кущами.
Ще довго ті, що бенкетували, сиділи мовчки й ніяк не могли отямитися. Всім було і тяжко, і моторошно. Нарешті Каху подиміла гілкою ялівцю в тому напрямку, куди пішов чаклун.
— Пішов! — сказала вона.— Їжте й пийте! Тепер не повернеться.
Всі полегшено зітхнули. Але таких веселощів, як перше, вже не було.
ВУРРНадвечір почав накрапати дощ. Хмари бігли з північного заходу і несли з собою вологу й холод. Гості й господарі селища розбрелися на ночівлю по землянках. Діди полягали ближче до жаркого вогнища.
На четвертий день почали ховати залишки здобичі в глибині яру.
Цього року зима випала люта. Стільки намело, що в кінці зими весь яр був майже засипаний, і тепер там усе ще лежав і танув сніг.
Цілий день чоловіки білували, розбирали оленів і на довгих жердинах переносили приготовані туші з відрубаними ногами в сніг. Усіх оленів перенести не змогли. Кілька туш залишилося на березі. Коли сонце зайшло, холодний туман, піднявшись од річки, вкрив береги і всю низьку заплаву. А втім, і вдень було так холодно, що м'ясо лишилося ще зовсім свіже.
Як тільки пішли люди, одразу ж із кущів почали збігатися песці. В літніх шкурках вони не були пухнасті й тому здавалися набагато менші, ніж узимку. Вони були схожі на маленьких тонконогих цуценят.
Сторожко озирнувшись навколо, песці заходилися їсти. Цілих оленів не зачіпали, але охоче підбирали недоїдені шматки, гризли розбиті каменем кістки.
Вранці селище прокинулося, коли яскраве проміння сонця розігнало завісу туману. Гості й господарі один по одному виповзали із душних землянок і відсирілих за ніч куренів. Починався новий день, ситий і святковий. Люди збиралися закінчити бенкет веселими іграми молоді. Хлопчаки-підлітки розбрелися по кущах на тому боці яру. Всі були ситі й щасливі. Несподівано пролунав пронизливий крик: зграйка дітей прожогом бігла до селища і несамовито кричала. В селищі знялося сум'яття. Жінки вискакували із землянок. У першу хвилину ніхто нічого не міг зрозуміти. Всі кричали й верещали, як навіжені. Чоловіки хапалися за зброю і тривожно оглядалися навсібіч. Але більшість не знала, в чім річ. Нарешті все з'ясувалося.
Хлопці прибігли й кричали одне тільки слово:
— Вурр! Вурр! Вурр!
Вони оглядалися й тицяли пальцями в кущі, де в цей час із-за заростів верболозу показалося кошлате страховисько. Це був великий ведмідь, важкий і неповороткий житель лісів і гір льодовикового періоду. Він ішов поволі, перевальцем, похитуючи головою. Тільки-но порівнявся з землянками, людський галас став іще оглушливіший. Кричали всі. Кричали молоді й старі жінки, кричали діди й діти; грізно вигукували чоловіки. Вони розмахували палицями й каменями, затисненими в кулаках. Круглі каменюки й плоскі осколки кременів летіли через яр і вгрузали в землю навколо настороженого звіра.
Ведмідь повернув голову й глухо заревів. Він не міг терпіти людського крику. Не подобався йому і запах селища: гіркий дим вогнищ, їдкий людський дух. До того ж він був не голодний. Там, на березі, сполохавши песців, він наївся досхочу оленячих тельбухів та ще й загріб собі про запас у кущах дві оленячі туші. Дивлючись на селище і на людей, які метушилися, він незадоволень мотав головою, ніби одбивався від розлючених бджіл.
У цей час з натовпу вискочив Вовча Ніздря, найсильніший мисливець селища Червоних Лисиць. З диким криком він почав спускатися в яр. Стрибаючи на своїх коротких і кривих ногах, він сам рикав, як дикий звір. Пасма волосся в нього наїжачувались, і від цього він здавався ще страшніший. 3а Вовчою Ніздрею рушили і всі інші. Жінки й діти в селищі заверещали ще голосніше.
Ведмідь оглянувся на людей. У цей час вибіг Ао з запаленою сосновою гілкою. Він підбіг до краю урвища, щосили перекинув на той бік оповиту димом гілку й притьмом пустився доганяти товаришів.
Коли перший ряд атакуючих, на чолі з Вовчою Ніздрею, видерся на протилежний бік яру, всі побачили, що ведмідь був уже далеко. З переляку він біг величезними стрибками, підкидаючи товстий зад і переплигуючи через кущі та купини.
ІГРИ ПЕРЕМОЖЦІВМисливці, сміючись, поверталися додому. Вони майже нічого не могли до пуття сказати. Вовча Ніздря лише гоготав і повискував. Він трусив своєю страшною бородою і роззявляв зубату пащу. Виразно махаючи руками і оглядаючись, інші чоловіки простягали руки в тому напрямку, куди побіг ведмідь. Всі кричали, не слухаючи один одного. Святкуючи перемогу, вони розповідали про те, як смішно стрибав страшний звір через кущі, як він тікав од вогняної палиці Ао.
Художник Фао не втерпів і собі взяв участь в атаці. Повертаючись додому, він ішов поруч з Уа. Заходячись від сміху і слово в слово повторюючи все, що говорив Фао, Уа додав:
— Еах — боягуз! Еах побіг, як заєць.
Він хотів іще щось сказати, як раптом Фао затиснув йому лівою рукою рота, а правою вдарив по плечу.
— Мовчи! Не можна!—хрипів він, стискаючи йому щелепу.— Не можна називати. Почує — прийде вночі! До лісу понесе!..
Всі навколо враз перестали сміятися й сердито глянули на Уа.
Одні полохливо озиралися. Другі квапливо обвели навколо себе вістрям списа рису. Треті замахувалися на Уа і навіть штовхали його кулаками в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мисливці на мамонтів», після закриття браузера.