Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

Гельсінкі. Це — почесне місце на пагорбі, якраз над могилами президентів Фінляндії та інших політичних лідерів і довкола пам'ятника фінському фельдмаршалу Карлу Густаву Маннергейму (1867-1951).

Під'їжджаючи до цвинтаря Гієтаніємі, спершу зауважуєш, що геть не розумієш дорожніх знаків і написів на щитах (фото 2.1). Майже в кожній європейській країні, навіть не знаючи мови, можна розпізнати деякі слова, адже більшість європейських мов належать до індоєвропейської мовної сім'ї, до якої входить і англійська, а тому всі індоєвропейські мови мають багато слів зі спільними коренями. Навіть у Польщі та Литві на дорожніх знаках і щитах можна розібрати окремі слова. Але слова фінської мови будуть, за поодинокими винятками, незрозумілими для вас, оскільки це одна із небагатьох європейських мов, які до індоєвропейської мовної сім'ї не належать.

На самому цвинтарі Гієтаніємі вас вразить передусім простота і краса його улаштування. Фінляндія відома в усьому світі своїми архітекторами та декораторами, які вміють створювати простими способами вражаючі ефекти. Пригадую, як під час мого першого візиту до Фінляндії мене запросили до вітальні в одному з будинків, де я гостював, і першою моєю думкою була така: «Це — найгарніша кімната, яку мені доводилося бачити!» А згодом я замислився: чому ця кімната видалася мені такою гарною, адже це було майже порожнє приміщення, лише з кількома предметами меблів? Напевне, тому, що форма кімнати та ці нечисленні меблі були типово фінськими у своїй простоті та красі.

Можливо, потім вас шокує кількість загиблих фінських військових, похованих або зазначених на меморіальних дошках на цвинтарі Гієтаніємі. Я нарахував понад 3 тисячі надгробків з іменами вояків, чиї тіла було виявлено й ідентифіковано, й ці надгробки розташовані численними звивистими рядами. Ця частина цвинтаря з поіменованими надгробками відокремлена від решти території стіною близько чотирьох футів заввишки та кількасот футів завдовжки, розділеною на 55 секцій із викарбуваними іменами інших військових (я нарахував їх 715), що значаться як «зниклі безвісти», бо їхні тіла не вдалося знайти і привезти додому. Іще один колективний пам'ятник, на якому не вказано імен, вшановує всіх невідомих фінських воїнів, які загинули у ворожих концтаборах. Але всі ці загиблі військові були тільки жителями Гельсінкі; схожі ділянки виділено для поховань солдатів у кожному місті та на кожному церковному цвинтарі Фінляндії. І, зрештою, ти починаєш розуміти, як багато фінів полягло у війнах.

Коли йдеш повз надгробки цвинтаря Гієтаніємі, вражають написи на них. Знову ж таки, більшість із тих написів будуть незрозумілими, бо зроблені вони фінською мовою. Але, незалежно від мови, більшість надмогильних плит містять ім'я померлої особи, дату й місце її народження, а також дату й місце смерті. Цей формат легко проглядається й на надгробках того фінського цвинтаря. Ви побачите, що всі дати смерті вміщаються у відтинок між 1939 та 1944 роками, тобто в період Другої світової війни. Більшість дат народження припадає на 1910-ті та 1920-ті роки, а це означає, що, як і слід було очікувати, переважна кількість тих військових загинули у віці двадцяти чи трохи більше років. Але ви також зі здивуванням зауважите, що багатьом загиблим воїнам сповнилося по 50 і більше років, а дехто з них, навпаки, був підлітком. Наприклад, надгробок Йогана Віктора Пальстена свідчить, що він народився 4 серпня 1885 року, а загинув 15 серпня 1941-го, через 11 днів після свого 56-го дня народження. Клара Лаппалайнен народилася 30 липня 1888-го, а загинула 19 жовтня 1943-го у віці 55 років. З іншого боку, школяр Лаурі Мартті Гамалайнен народився 22 липня 1929-го, пішов добровольцем на фронт і загинув 15 червня 1943-го, не доживши п'ять тижнів до свого чотирнадцятого дня народження. Чому ж у Фінляндії брали до війська не лише, як зазвичай, 20-літніх, а й 50-літніх чоловіків і жінок, а також підлітків (фото 2.2)?

Читаючи написи, викарбувані на надгробках, ви помітите, що дати смерті відповідають кільком часовим періодам та географічним пунктам. Найбільше людей загинуло на початку березня 1940-го, потім у серпні 1941-го, а далі — у червні та серпні 1944 року. Багато смертей сталося у Війпурі[3], а також у Сіварі, Каннасі та Іхантолі (населені пункти поблизу цього міста). У вас виникнуть запитання: що ж сталося у Війпурі й чому так багато фінів загинуло в такі короткі проміжки часу?

Річ у тім, що Війпурі було колись другим за розміром фінським містом, поки не відійшло до Радянського Союзу разом із однією десятою всієї території Фінляндії в результаті жорстокої війни взимку 1939-1940 років, а також другої війни, яка точилася з 1941 по 1944 рік. У жовтні 1939 року Радянський Союз висунув територіальні претензії до чотирьох балтійських держав: Фінляндії, Естонії, Латвії та Литви. Фінляндія стала єдиною країною, яка відкинула ці претензії, — попри те, що Радянський Союз мав величезну армію та майже в 50 разів більше населення. Але фіни організували такий шалений спротив, що їм вдалося зберегти свою незалежність, хоча під час низки загрозливих криз, що розтягнулися на ціле десятиліття, саме існування країни висіло на волосині. Як свідчать надгробки, найтяжчих втрат Фінляндія зазнала під час трьох пікових періодів: коли радянська армія стискала кільце довкола Війпурі в лютому-березні 1940 року; коли фіни відбили це місто в серпні 1941 року та коли радянська армія знову пішла в наступ на нього влітку 1944-го (фото 2.3, 2.4).

У війні з Радянським Союзом загальні втрати Фінляндії (переважно чоловіків) становили майже 100 тисяч осіб. Сучасним американцям, японцям і європейцям, які пам'ятають про майже миттєву загибель 100 тисяч осіб під час бомбардувань окремих міст (Хіросіма, Гамбург і Токіо), усім, хто знає про загибель понад 20 мільйонів осіб у СРСР та Китаї під час Другої світової війни, втрата Фінляндією 100 тисяч людей за п'ять років війни може видатися незначною. Однак це становило 2,5 % від 3,7-мільйонного населення тодішньої Фінляндії і 5 % усього чоловічого населення. Така пропорція відповідала б загибелі 9 мільйонів американців у якій-небудь сучасній війні, тобто це майже в десять разів більше, ніж загинуло за всю 240-річну історію Америки. Останній раз я побував на цвинтарі Гієтаніємі у травні 2017 року. Хоча останній воїн, похований тут, загинув понад 70 років тому (в 1944 році), я бачив на багатьох могилах живі квіти, а біля поховань — родичів полеглих. Я зупинився, щоб поговорити з однією родиною: четверо людей, найстаршому чоловікові на вигляд років сорок чи трохи більше. Отже, загиблий, на чию могилу прийшла та родина, був комусь із них не батьком, а дідом