Читати книгу - "Промінь"

умовами, раз на добу. Уся інфа у тебе в телефоні.

— Ага, — Марго кивнула. — Просто хотіла… Подивитися на цей «Промінь». На корабель. Там, якщо сядеш за стіл, вона вмикається. Голограма.

– І що?

— Красиво… Можна уявити, що все це насправді. Космос. Колись же люди все одно полетять, забудуть свої війни… зберуться… і полетять.

Славік хлюпнув собі ще води.

— З почином, — він підняв свою склянку. — П’ємо за вдалий початок!

Мовчки цокнулись і випили. Еллі через стіл дивилася на Дениса.

— Може, скажеш правду?

— Тобто?

— Та от бачиш, ми розповіли про себе. Я, Славік, Марго. А ти ні.

— Це проблема?

— Ти що, не розумієш?

Денис зітхнув. Поторкався язиком зубів.

— Мене викрали. Викрали з сім’ї.

— Що?!

– І обіцяли відпустити, якщо я… якщо ми впораємося.

Еллі більше не всміхалася. Марго злякано зсунула брови. У її очах наростала напруга.

— Зізнайтеся, — сказав Денис благально. — Ви ж теж щось приховуєте? До вас приходив чоловік, називався дядьком Робертом… чи якось інакше? І викрав вас із дому, тобто щойно ви були вдома — і зразу все догори дриґом, уламки, апокаліпсис…

— Брехло, — Славік сьорбнув зі своєї склянки. — І головне, знову з серйозною пикою.

Еллі кліпнула. Труснула головою, по-іншому подивилася на Дениса, зареготала:

— Ой, бляха. А я ледь не купилася!

— Ну, не вірте, — сказав Денис, дивлячись в одноразовий стаканчик, де холов суп. — Не вірте. Спитайте одне в одного, хто організатор нашої програми. Хто її фінансує. Звідки в нього ресурси. Що за організація може офіційно відмазати одну людину від колонії, дати другій ґрант на навчання в Пекінському університеті, а заради третього порушити протокол експерименту в державній лікарні в Тель-Авіві. А як зрозумієте — розповісте мені.

Залишок супу він доїдав у могильній тиші.

* * *

Він вирішив нізащо не вертатися в кімнату з фальшивим вікном. Подивимось, як дядько Роберт зуміє загнати його на місце. Тим більше, що в новому смартфоні був ліхтарик, не дуже яскравий, але краще так, ніж нічого.

Зовнішні двері, що вели у двір, після вечері залишились незамкнені. Денис пішов навколо будинку, уважно, крок за кроком, оглядаючи зарості кущів і садові доріжки, прислухаючись, принюхуючись. Запах бензину, вихлопних газів, може, тютюновий дим? Звук увімкненого мотора? Далека траса? Сирена? Шум води?

Пахло травою, південними деревами, вологою землею. Чути було, як вітер шелестить у чагарнику. Що там, за кущами: паркан?

Денис посвітив ліхтариком. Жодного натяку на колючий дріт, але й з кущів чудова огорожа: вони відштовхують, майже не залишаючи подряпин, не ранячи, але й не пускаючи в зарості. Якби в Дениса був мачете, можна було б прорубатися крізь цю «м’яку силу». Але кухонний ніж не допоможе.

Він зробив коло й повернувся до басейну. Під водою горіли синюваті лампочки, на поверхні погойдувався самотній листок, немов у ставку. Денис силою заборонив собі згадувати батьків і дім, той мілкий ставок, навколо якого вони з батьком ганяли на велосипедах… Ні, стоп. Він хотів оглянути територію, він її оглянув. Дядько Роберт не з тих, хто залишає лазівки. Денис просто поставив пташку навпроти справи, якої не можна залишати за спиною. Неможливо втекти — «пташка»…

— Агов, тінь батька Гамлета! Ти тут?!

Він видихнув крізь зуби. Озирнувся, докірливо подивився на Еллі.

— Вибач, не хотіла так репетувати, — вона всілася на пляжний стілець.

— Більше не називай мене так.

— Як? «Тінь батька Гамлета»? Добре, не буду, вибач…

Денис подумав, що семеро з десяти дівчат зі шкільного класу продовжували б дражнити його «тінню» й радіти, що намацали слабину. Або Еллі добра й шляхетна, або їй щось від нього треба.

— Я тут подумала, — сказала Еллі. — Твоя правда, все це дуже дивно, організатори мають бути нереально круті… А що, як це міжнародний проект? От прямо взагалі — спільний для всіх землян. Є фактор, якого ми не знаємо. Наприклад, спецслужби різних країн давно працюють разом проти зовнішньої загрози.

— Злі, агресивні інопланетяни? Жуки-черв’яки?

— Ми не знаємо, — Еллі не всміхнулася. — Я спілкувалася з цілим натовпом, моїми конкурентами, кожний з них був — зірка. Ні, реально, дуже розумні люди. Ми писали тести, потім частина людей відсіювалася, ми знову писали тести… Це не імітація й не гра. Таке враження, що організаторам справді було важливо розв’язати це завдання, що вони чекають від експерименту дуже цінної інформації…

— Наприклад, якої?

Еллі перевела дух:

— Наприклад… Якщо корабель справді відправили, двадцять років тому, в нашій реальності, але — таємно?! Якщо люди на кораблі зіштовхнулися з проблемами, і ми — ми! — працюючи з комп’ютерною симуляцією, допомагаємо їх розв’язати?!

— Якщо корабель летить з білясвітловою швидкістю, їхній час уповільнений порівняно з нашим. А не навпаки.

— А що, як його тільки готують до запуску? Що, як ми відпрацьовуємо протоколи для майбутньої експедиції?

Денис хотів замислено потерти носа, але, щойно торкнувшись, відсмикнув руку й поморщився від болю:

— От що треба зрозуміти… Хто — «ми»? Чим ми такі цінні? Крім тебе, зрозуміло, відібраної з купи зірок. Марго — ординарна дівчинка з великим серцем, Славік більше схожий на клоуна…

— Я не знаю, чим вони цінні. І ти не знаєш. Але організатори мого проекту — науковці світового рівня, росіяни й китайці. Вони не клоуни, повір. Усе має сенс. Уяви: ану ж у проекті беруть участь чотири сторони, і кожна добирає учасника за своїми критеріями? От ти, наприклад… Ти ж явно не простий хлопчик. Ну зізнайся. Ці твої розрахунки на аркуші паперу…

— Я простий хлопчик, але так, я молодець з деяких предметів.

— Математика?

— У тому числі.

— Чому ти відразу не сказав? Чому почав