Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

не жде, літак уже заправлено й після тривалого рейсу перевірено, екіпаж, виявляється, змінився і готовий до дальшого польоту.

Але ж неодмінно треба сказати: Куба в серці українському давно. І найбільша заслуга в цьому — хто б подумав! — Грінченка, Бориса Грінченка. Того самого, що написав “Серед темної ночі” і “Під тихими вербами”, автора багатьох збірок поезій, оповідань, драм, перекладів, байок. Того, що подарував народові один з найцінніших скарбів — “Словник української мови”. Заболіло синові подніпровських степів болями далекої, не баченої ніколи Куби. Куби — “моря перла найдорожчого”, як він її називав, — що піднялася проти поневолювачів. Грінченко написав поему “Матільда Аграманте” про дівчину-патріотку, яка слідом за батьком та братами пішла в партизанський загін, боролася там разом з усіма і героїчно загинула. “Хай панує Куба вільна!” Запам’яталось із шкільних років…

Україна й Куба. Російський царизм і іспанські поневолювачі. Чи не однакова була в них мета — тримати народ у покорі, ярмі, якомога дужче його визискувати? Либонь, однакова. Тож і борня супроти ворога — однакова. В Росії, на Вкраїні, на Кубі. “Хай панує воля гожа!” “Земля і Воля!..” За це скатовано його, Грінченка, доньку. За це, не стерпівши знущань, спалила сама себе у Петропавловській тюрмі в Петербурзі Маруся Вітрова, вчителька-революціонерка… За це — за волю і щастя — гине Матільда Аграманте… Поезії написано майже одночасно. Один мотив, одні чуття, одна пристрасна рука митця.

Часова різниця вісім годин. Тобто на Кубі ранок, а вдома глибока ніч. Дивне відчуття! Організм якось непомітно перелаштувався на тутешній режим, спати зовсім не хочеться. Певне, чималу роль відіграє збудження, що супроводить людину в такій мандрівці. У всякім разі, усвідомлення того, що за півтори години будеш на Ямайці, в Кінгстоні, приємно бентежить. Мимоволі припадаєш до овалу ілюмінатора, до болю в очах видивляєшся, ніби чекаєш якогось дива. Небо чисте, прозоре, в сонячнім осяянні, Карібське море спокійне, видно лише невеличкі брижі… Якісь острівці. Їх видно довго — висота ж неабияка!.. Група кораблів. Чиї вони? Куди прямують? Що в їхніх трюмах? Що в наказах їхніх капітанів?.. Можливо, це частина тих, що з волі американського президента патрулюють східне узбережжя Латинської Америки, “оберігають” його від проникнення “кубино-радянських терористів”? У світі, тривожно. Надто тут, у центрі двох Америк, де Нікарагуа, Сальвадор, де все дужче розгоряється полум’я визвольної боротьби.

Ямайка!.. Вона виникла з громаддя білястих хмар, сама — наче видиво, диво, мов казка. Острів Карібського басейну. Облямовані білопінними хвилями береги, невисокі голубі гори, трав’янисті долини, квадрати полів. “Земля струмків”, — так перекладається її назва. Населені пункти йдуть один за одним, у кожній долині, кожному видолинку… Країна вічного літа. Це відчувається одразу ж, як тільки ступаєш на дивовижно красиву землю, — лагідіге, м’яке тепло бере тебе в обійми, ніжить, настроює на ліричний лад. Місто в широкій долині, під горами, смуга піщаних пляжів, затоки, острівці й півострівці в зарослях вічнозелених пальм, ліан, ще бозна-яких рослин… Старий маяк на береговому виступі, приємне дихання моря… Погляд мрійливо блукає вершинами далеких гір, що голубіють на тлі безхмарного неба, слух напружено ловить шерхіт хвиль, що за кількадесят метрів, он за тим гайком, тіло ніби пірнає в якесь нечутне літепло.

Щедра ж ти й самовіддана, природо! Даруєш усе, всі свої багатства, свою красу, снагу. Бери, людино, користуйся, живи. Тільки розумно, в мирі і спокої. Хазяйнуй і твори. І за те тобі буде вічна хвала, вічна шана. І тим зведеш собі вічний храм добра та злагоди… Гай-гай! Коли б воно так.

…Наступний переліт — один з найтриваліших — до Ліми, місця призначення. День. Навіть крізь вузенький ілюмінатор відчувається, як пече сонце. Ось-ось екватор, середина Землі, умовна риса, що розділяє північну й південну півкулі. Курс — зюйд-зюйд-вест. На Панамський перешийок, Панамську затоку, Колумбію, Еквадор, до тихоокеанського узбережжя.

Минає ще якийсь час — і праворуч уже водяна безбережність, що сягає десь берегів Австралії, Японії, ліворуч — червоняста материкова смуга, обмежена — ген далі — гостроверхою грядою Західних Кордільєр. Мертві, здається, гори, мертва прибережна смуга. Ні річечки, ні озерця, ні бодай невеличкої зеленої цятки. Голі урвисті скелі, мертві червонясті піски. І так година, друга, третя… Хіба що вихопиться десь і одразу ж зникне тоненька лінія автомагістралі…

— Пустеля Сечура, — кидає хтось із пасажирів. — Це вже Перу, перуанська територія.

Напевне ж, багаті ці місця мінеральними копалинами, дорогі вони перуанцям чи колумбійцям, але дивитися на них, спостерігати їх трохи аж моторошно. Мимоволі переймаєшся співчуттям до тих, хто все-таки мусить обживати цю землю, давати їй лад.

Авіалайнер наблизився до столиці Перу Ліми, пішов на посадку. Кінець хоча й не всього ще перельоту, початок робочого маршруту, який водитиме нас по країні, ознайомить з її історією, найдавнішими пам’ятками і, звичайно ж, із сучасністю. Сучасність цікавила більше, ніж історія. В сучасності — майбутнє, без якого, відомо, будь-яка історія втрачає сенс, власне, перестає бути історією.

Станіславський сказав: театр починається з гардероба, з фойє. Очевидно, так само можна сказати, про країну — вона починається з аеропорту чи залізничного вокзалу. Найперше враження, як відомо, незгладиме й рідко коли виявляється помилковим. Те, наприклад, що попало на очі в аеропорту та на його найближчих околицях, потім не раз траплялось і в самому центрі Ліми, на її найголовніших магістралях.

Десятки прохачів (не хочеться казати — жебраків, старців, хоч різниця тут невелика) зустріли нас одразу ж за порогом аеровокзалу. Хто з ящичком-підставкою для чистки взуття, хто з примітивними кустарними виробами — сувенірами, хто з пропозицією піднести, допомогти, але все з розрахунку роздобути якусь солю (найдрібнішу монету, немовби нашу копійку, хоч на відміну від копійки за перуанську солю придбати не можна буквально нічого), заробити на прожиття. І нескінченні ряди хатинок уздовж дороги — цегляних, жерстяних, фанерних, картонних. І величезний міський смітник з цілим виселком таких само хатинок біля нього. І шукачі, які щось шукають на тому звалищі, і тут-таки невеличкий спортмайданчик, на якому ганяє м’яча босонога малеча…

— Наша країна бідна, — вибачається гід, — ми тільки зводимось на ноги.

І це сказано про країну прадавньої історії, землю однієї з перших — інківської — цивілізації, землю, що має в собі й на собі незліченні природні багатства.

Столиця зустрічає транспортною захаращеністю вулиць, безліччю різних лотків, де продається маса всіляких речей — від кустарних виробів, порнографічних листівок, газет і журналів до кави, пиріжків, бобів чи якогось іншого наїдку — і брудом. Бруд