Читати книгу - "Темні уми"

Я ніколи нікому не навіювала думок, та й, власне, не мала ні можливості, ні бажання це робити.

Кожне проникнення в чужий мозок, зумисне чи ні, залишало в моїй голові бедлам думок та образів, слів та болю. Відтак потрібні були години, щоби прийти до тями.

Уявіть, як чиясь рука проникає крізь ваші груди, крізь кістки, а відтак міцно-преміцно хапає вас за хребетний стовп. А тепер уявіть, що вас починають трясти так несамовито, що світ кружляє і втікає з-під ніг. Уявіть також, що згодом ви не будете здатні визначити, ота думка у вашій голові належить вам чи це ви мимоволі «позичили» її в чиїхось чужих розумах. Уявіть почуття провини за те, що ви вивідали чиїсь найпотаємніші, найчорніші страхи чи таємниці; уявіть, що вам доведеться бачитися із цими людьми наступного дня, удаючи, що ви не знаєте, як їхній батько лупцював їх, що ви не бачили світло-рожевої сукні, у яку вони були вдягнені на п’ятий день народження, що ви не здогадуєтеся про їхні фантазії про якогось хлопчика чи дівчинку, і що ви ніколи не бачили сусідських домашніх улюбленців, яких вони повбивали задля розваги.

А потім уявіть отой душевний біль, що з’являється завжди опісля, змітаючи все на своєму шляху, і триває від кількох годин до кількох днів. Ось на що це схоже. Ось чому я будь-якою ціною намагалась уникати стикань із чужим мозком. Бо я вже колись познайомилася із наслідками. З усіма.

І зараз я достеменно знала, що трапиться, якщо вони мене знайдуть.

Я перевернула блокнот на колінах саме вчасно. Той самий ССПівець знову підійшов до завіски і рвучко її відсунув.

— Зараз ти повертаєшся у свій бокс, — наказав він. — Ходи за мною.

Мій бокс? Я шукала на його обличчі якогось обману, але побачила тільки звичну нудьгу. Я спромоглася лише кивнути. Все моє тіло трусилося від страху, немов під час землетрусу, й у мить, коли мої ноги торкнулися підлоги, все пережите вирвалося назовні. Все вихлюпнулось — усі думки, страхи і картинки. Я вчепилася за бильце ліжка, щосили намагаючись не знепритомніти.

У мене перед очима все ще витанцьовували чорні плями, коли солдат гаркнув:

— Швидше! І навіть не думай, артистко, що ночуватимеш тут ще одну ніч.

Попри різкі слова, я помітила, що на його обличчі промайнув страх. Страх із переходом у лють — оце, мабуть, єдине почуття кожного солдата в Термонді. Ми чули, що служба в армії вже була не добровільною, що кожен у віці від двадцяти двох до сорока мусив служити, і то переважно у новому Псі-підрозділі.

Я зціпила зуби. Увесь світ закрутився піді мною, намагаючись затягнути мене у свої темнóти. У голові знову зринули слова ССПівця.

Ще одну ніч? — міркувала я. Скільки ж я тут пролежала?

Хоч я все ще почувалася немов у тумані, все ж пішла за солдатом по коридору. Ізолятор мав лише два невеличкі поверхи. Стеля нависала так низько, що навіть мені здавалось, що я ось-ось зачеплю головою пройми дверей, що їх ми проминали. На першому поверсі знаходилися лікарняні ліжка, а другий призначався для тих дітей, котрі потребували того, що ми називали «тайм-аутом». Іноді туди відправляли заразних хворих, проте найчастіше на цей поверх потрапляли діти, які остаточно з’їхали з глузду, тим більше, що завдяки Термонду скалічені мізки калічилися ще більше.

Я намагалася зосередитися на тому, як то опускаються, то здіймаються плечі ССПівця під чорною уніформою, проте це виявилося надто складно, коли чимало завісок було розсунуто, щоби будь-хто міг зазирнути всередину. На більшість боксів я не зважала взагалі або лише мигцем зиркала в той бік, але передостанній біля вхідних дверей…

Моя хода мимоволі уповільнилась, тим самим даючи моїм легеням час вдихнути розмаринові пахощі.

Я чула, як лікарка Беґбі розмовляє зі ще однією «Зеленою» дитиною. Я впізнала цього хлопчика. Його кабінка була просто навпроти моєї. Метью? Чи, може, Макс? Його обличчя теж було у крові. Кров позапікалась біля носа й очей, обагрила щоки. Я відчула, ніби мені в живіт камінь вцілив. Цього Зеленого також викрили? Чи вона укладає з ним таку саму угоду, як і зі мною? Мабуть, я не єдина, хто здогадався, як обманути систему відсортовування — на кого вплинути, кому збрехати.

І, можливо, ми були з ним однієї крові.

І, можливо, ми обоє завтра вже будемо мертвими.

«Не відставай!» — гаркнув солдат. Він навіть не намагався приховати роздратування, коли я пленталась за ним услід, але перейматися йому не було через що, бо я, будучи при тямі, у жодному разі не залишилася би в ізоляторі. Тим паче коли над головою зависла нова загроза. Я знала, що вони колись отут витворяли.

Я знала, що приховано під шарами білої фарби.

Перші діти, яких вони сюди привезли, зазнали гіркої долі в якості «лабораторних морських свинок» — їх брали на жахітні муки цілим сонмом електросудомної терапії і мозкової м’ясорізки. Історії про це переповідали з уст в уста з якимось збоченським, майже святобливим трепетом. Учені намагались знайти спосіб вибавити дітей від цих здібностей, «реабілітувати», але натомість просто позбавляли їх волі до життя. Ті, котрі «реабілітувалися», під час першої хвилі почали працювати охоронцями. На превелике щастя, мене привезли під час другої. Коли табір розростався, кожна наступна хвиля чимраз більшала, і, відповідно, табір розширявся, аж поки — три роки тому — у таборі геть