Читати книгу - "Кіоск"

з великою валізою, с вусами, у костюмі та чорних окулярах)

Михайло Борисович: а не зробить мені ця чарівна леді декілька фотознімків на пам'ять…

Антоніна Петрівна (оглядає чоловіка з цікавістю, підбадьорюється): Зробить, зробить. Можете бути впевнені, що залишитеся дуже задоволеним. Якій ракурс бажаєте?

Михайло Борисович: Ракурс… А так, щоб скинути років двадцять й бути знову молодим та щасливим. Хоча б на фото… (підходить до кіоску та читає об'яву).

О, цікаво. А скільки зараз може заробити кіоскер?

Антон: Не дуже багато. Але робота не складна, багато спілкуєшся з людьми, гарний колектив постійних працівників цієї площі навколо. Якщо погодитесь, будете вкрай задоволені.

Михайло Борисович (обернувся на Антоніну Петрівну, яка в цей час настроювала техніку й не звертала на нього уваги): якщо погодитесь… якщо погодитесь. Я колись був тут, але в кіоску працювала дівчина. Де вона?

Антон: Це моя дружина. Вона зараз народила дитину й сидить з нею. А я тут працюю. Не знаю чому, але вона ні за що не захотіла звільнятися з цього кіоску… Грошей нам дуже не вистачає, але я працюю тут за копійки, тому що дав їй таке слово. Але ситуація скрутнішає з кожною годиною. І я маю перейти на більш високо оплачувану роботу. Вона не знає, але я вирішив підшукати сюди достойну заміну. Якщо це буде гарна людина, вона, сподіваюсь погодиться… Та й виходу у неї не буде… Інакше ми просто не виживемо…

Михайло Борисович: А хто у вас – дівчинка чи хлопчик?

Антон: Дівчинка… Така білявка… Назвали її Світланкою!

Михайло Борисович(знімає окуляри, у нього починають текти сльози): Да. Я вдома. Я вдома!!!! (кричить). Немає нічого приємнішого, ніж повернутися до місця, де ти був щасливий, де тобі було спокійно й радісно. Тепер все буде гаразд. Знімайте об'яву. Я згоден. Антоніне, досить вже вовтузитися, давай зробимо знімок вдвох! Антоне, допоможете нам?

Антоніна Петрівна: Чорт його забери…. Михайло!!.. Михайло!!! Нарешті!! От я стара сліпа тітка… Як я не признала тебе!!

(вони обіймаються)

Михайло Борисович: Стара ти чи сліпа – потім у медичній картці дізнаєшся…

Антоніна Петрівна: Ти повернувся… Мені так тебе не вистачало. Дуже мало друзів ми маємо в цьому світі…

Михайло Борисович: Хочу тобі сказати, що тільки бажання знову повернутися сюди тримало мене боці життя. Коли я отримав останнього листа від Отця Миколи, я вже подумки прощався з вами, з моїм минулим… А коли ввечері я відчув сильний біль у грудях, то одягнув свій старенький срібний хрестик, чисту білизну й всю ніч розмовляв з Всевишнім та Ангелами щодо правил потойбіччя.

Антоніна Петрівна: І як там? Що тобі відповіли?

Михайло Борисович: Що? Хай це залишиться тільки у моєму серці. Коли я відкрив очі, то побачив перед собою чоловіка у білому вбранні, але з бородою та у рожевих окулярах. Не думав, що той світ виглядає саме так… Але коли він вимовив: «Дас іс гуд, майн фрьонд», у мене закралась якась невелика крупинка, щодо його Божого походження… Повну реальність я зрозумів, коли повернув голову, та побачив на стільці поруч дрімаючого молодого парубка… дуже схожого на мою Світланку…

Антоніна Петрівна: Все ж таки є Бог на світі… Він знайшов тебе…

Михайло Борисович: Віктор розповів, що бачив сон, в якому його мати сиділа з заплаканими очима. Він тут же прокинувся з відчуттям сильного занепокоєння. Вже минув місяць, як його відправили у відрядження, й тому він не отримував ніяких листів або повідомлень. Зранку Віктор сів на літак й швидко повернувся до дому. Там він знайшов листи від нашого Отця Миколи… Знаєш, в ту хвилину, коли я побачив його поруч, я зрозумів… Любов сильніша за будь-яку плоть. Люди не вмирають, а просто змінюють своє місце знаходження… Якщо це дійсно взаємне почуття, наші кохані завжди прийдуть нам на допомогу… Може саме їх й вважають Янголами – охоронцями… Вони слідкують за нами та чекають на нову зустріч…

Антоніна Петрівна: Дуже схоже на ліричний жіночий роман… Якби сама не була його персонажем, ніколи б не повірила.

Михайло Борисович: А ти й не вір. Це нічого не змінює. Янголи існують незалежно від того, віримо ми в них, чи ні. Вони просто є й допомагають нам. Давай, ставай сюди, будемо робити сюжети для майбутньої історії та наших фотоальбомів… Антоне, допоможіть нам будь ласка….

(Антон бере фотоапарат й починає їх фотографувати. Михайло та Антоніна приймають різні пози, сміються, звучить пісня Тітки Бандури, яку друзі співали рік тому на зустрічі біля кіоску)