Читати книгу - "На нові землі"

скелі присунулись майже до берега річки. Утворене ними пасмо тяглося більше ніж на тисячу кроків і було порізане щілинами. Горішні щілини були на висоті трьохсот ліктів і тяглись аж до узлісся. В щілинах жили орли та соколи.

Побачивши скелі, син Тура радісно скрикнув, бо ще від предків дістав у спадок любов до скель і печер, особливо коли вони знаходились близько води. Більш врівноважений, Зур оглядав місцевість. Вони знайшли багато навислих над землею кам’яних карнизів. Під таким захистом часто ховалась орда, коли не знаходили печери. Але цілком придатний для гурту, сильного своєю численністю, він не зміг би захистити двох воїнів. Вони часто зупинялись і уважно оглядали базальтові стіни, знаючи, що якась щілина може вивести до великої печери.

Нарешті пильне око Ауна помітило досить велику тріщину. Щоб досягти її, треба було вилізти спочатку на горизонтальний виступ, а потім на карниз, де могли розміститись три чоловіки.

Воїни легко злізли на виступ, але щоб видертись на карниз, Аун мусив стати Зурові на плечі. Уламр подався в щілину, але ліктів за п’ять йому вже довелося просуватись боком... Та прохід ширшав, і мандрівник опинився в низькій просторій печері. Він поволі йшов нею, доки його не спинила низька стеля; крутий схил зникав у темряві. Перш ніж продовжувати огляд, Аун вирішив витягти Зура на карниз. Він виліз боком, як і заліз, і сказав:

— Печера велика, в ній, можливо, два виходи. Аун ще не бачив її кінця...

І, нахилившись, простягнув Зурові спис. Зур вхопився за нього і поліз на скелю, чіпляючись ногами за невеличкі виступи і тим самим допомагаючи товаришеві. В міру того, як він підіймався вище, Аун, випростовуючись, задкував до печери.

Коли Зур опинився на карнизі, уламр повів його в глиб печери. Темрява ставала все густішою. Їх стурбував запах якогось хижого звіра, і вони вже збирались повертатись назад, як раптом помітили світло десь внизу.

— Там другий вихід! — тихо сказав Зур.

Аун з досадою похитав головою, але не зупинився, йти стало легше. Світло, хоч і не яскраве, все яснішало. Воно пливло вузькою смужкою, і тому йти було важко. З тонким писком знялося кілька кажанів.

— Аун і Зур — господарі печери! — гримнув син Тура.

Зур просунув голову в щілину; раптом залунав рик і в просторому барлозі скочив на ноги страхітливий звір. Важко сказати, кого він більше нагадував — тигра чи лева. У нього була чорна грива і широкі, як у лося, груди. Довгим, гнучким і водночас міцним тулубом, своїми м’язами він переважав усіх хижаків, його велетенські очі спалахували то жовтим, то зеленим вогнем залежно від гри світла.

— Це печерний лев! — прошепотів Зур.

Звір, стоячи проти щілини, бив себе по боках волохатим хвостом.

Аун теж подивився на нього і сказав:

— Це тигр землі кзамів.

Він схопив спис і, збираючись кинути його через щілину, вже розкрив рота, щоб вигукнути бойовий клич.

Зур спинив товариша:

— Аун не може кинути спис через щілину з такою силою, щоб убити печерного лева: в нього важко навіть влучити.

І він показав на виступи, що перешкоджали польоту зброї. Уламр зрозумів, як небезпечно дратувати звіра. Він міг вискочити з лігва і знайти їх. А зараз він спочиває і, видно, цієї ночі не піде на полювання: залишки дикого осла лежали в печері на вкритій кістками землі.

— Може, Аун і Зур заманять його в пастку, — тихо проказав Зур.

Сопіння хижака було чути ще хвилину, а потім він безтурботно простятся на купі кісток. Він нічого не боявся, тому й лють його швидко вщухла. Жоден звір, крім хіба сліпого в люті носорога, не зважувався напасти на нього. Прамамут не боявся його і не воював з ним. Ватажки лосів, довгомордих крокодилів і буйволів, що обороняли свою молодь від тигра чи лева, жахались його. Він був наймогутнішим серед усіх хижаків.

Істоти за базальтовою стіною, присутність яких хижак відчував, нагадували йому гібонів та інших мавп, яких він трощив одним ударом своєї лапи.

Аун і Зур повернулись у верхню частину печери. Хоч безпосередньої небезпеки й не було, — а заглядати в майбутнє вони не вміли, — сусідство хижака їх непокоїло. Правда, він жив по той бік скелі і, безперечно, вдень не полював, все ж вони могли з ним якось зустрітись. Через це такий добрий притулок, доступний, здавалось, тільки людям, кажанам та птахам, ставав ненадійним.

Проте вони вирішили не залишати його, поки не знайдуть іншої схованки.

Син Тура сказав:

— Аун і Зур виходитимуть тільки тоді, коли тигр кзамів спатиме в своєму лігві...

— Печерний лев надто важкий, щоб здиратись на дерева, — додав Зур. — Тут скрізь багато густого листя, де ми зможемо ховатись...

Вони не боялись, що звір спіймає їх під час полювання: нюх в Ауна був майже такий, як у шакала, а обережність Зура теж ніколи не дрімала.

Деякий час вони жили спокійно. Звіряючись на досвід свого племені, Зур збирав