Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

У супроводі суддів і охорони Ганс обійшов місто. Місто було велике — більше трьох сотень кам'яних будинків. Пацюки таїлися в кожній щілині — незлічимі полчища пацюків. Він не міг би прогнати їх — їм нема куди піти. Залишалося останнє.

Колись під час своїх мандрівок цікавий Ганс заблукав далеко на північ, у Лапландію. Там досі живуть язичники, які моляться дерев'яним бовванам і звіриним черепам. Там так холодно, що не росте навіть ліс, і немає трави, щоб прогодувати корів і коней. Люди там їздять на оленях, а взимку сонце боїться визирнути з-за краю землі. У цих тундрах живе строката сніжна миша — лемінґ. Малюсіньке звіря, неодмінний корм величезних білих сов, хижих песців, одягнених у теплі шуби, і навіть виголоднілих за сіллю оленів. Але часом з лемінґами стається щось дивне, і тоді вони збираються в череди і йдуть у море. Ганс бачив юрби крихіток, що поспішають на неминучу загибель. Строкаті миші невтомно йшли у воду. Вода бурлила. Косяки тріски й лосося піднялися з глибин по легку здобич. У повітрі стояв стогін. Кричали чайки, плакав вітер. І ще чувся тонкий скрип, свист — той сигнал, що кликав лемінґів у похід. Цей звук Ганс не зміг би забути ніколи. І зараз він вирішив зіграти на флейті великий заклик.

Ганс не вагався, він знав, що зуміє це зробити, хоча ніколи йому не доводилося вбивати, використовуючи свій дар. Гамельнські дітлахи прекрасно знали, якою буває, а якою не буває доброта, вони б не повірили, що доброта здатна обманювати, змушувати до чогось і навіть убивати. А вона вміє все, лише треба пам'ятати, що одного разу тендітне диво може розбитися, і ніщо не поверне його. Але зараз Ганс про це забув.

Він замружився, набрав у груди повітря й заграв. Інструмент загудів незвичайно й страшно. Звук дряпав слух, проникав у душу й не кликав, а тягнув за собою. Усюди: в затишних норах під стінами будинків, у підвалах, на горищах, серед старих розхитаних мурів або дерев'яної потерті, під розбитою бруківкою засмічених вулиць тривожно закопошилося довгохвосте населення. Пацюки припиняли гризти, сонні прокидалися, самки покидали сліпих безпомічних дитинчат, і всі серед білого дня, забувши про обережність, поспішали до Ганса. Вони утворили широке ворухливе коло, насторожено дивилися на Ганса, ще не розуміючи, що робити далі. Ганс обережно рушив, намагаючись ні на кого не наступити. Килим пацюків поповз слідом, завмерлі, мов статуї, ландскнехти залишилися позаду.

Ганс повільно йшов уперед, ні на секунду не відриваючи сопілочки від задерев'янілих губ. Вал пацюків котився за ним, з кожного провулка назустріч їм випливали нові хвилі. Іноді пацюк вистрибував просто з вікна будинку, й тоді звідтіля чувся здушений жіночий писк. Решту міста мовчало: ні криків, ні шуму, ні стукоту інструментів — лише тремтяча музика й тисячократний шерех.

На березі Везера Ганс зупинився. Тут були замкнені іржавими ланцюгами спуски до води, причали для хлібних барок, магазини зерна, склади шкір і заліза. Потік звірків був несказанно великий, пацюки вкрили замшілі сходи й, ні на секунду не затримавшись, посипали у воду.

Везер — велика й небезпечна ріка. У верхів'ях вона з плюскотом мчить по камінню. Мимо Бремена тече широко й поважно. Біля Гамельна плин спокійний, але стрімкий, ширина ріки понад двісті кроків, на середині дна не дістати навіть довгою жердиною. Переплисти Везер — справа нелегка, а для пацюка — просто безнадійна. І все ж вони йшли, крутячись живим виром, задні напирали на передніх, і всі кидалися з останньої сходинки у воду. Серед піни миготіли підійняті вусаті носи, які хапали повітря. Вода підхоплювала пацюків і, завертівши, несла. Деяких плин викидав на камені нижче пристані, але вони одразу завзято кидалися назад уплав на той берег.

Ганс стояв на краєчку. Пацюки обтікали його з обох боків, дрібно стукаючи лапками, пробігали просто по ногах. Потік поступово рідів, берег очистився, і невдовзі остання гостра мордочка зникла під водою.

Пісня обірвалася. Ганс перевів подих і оглянувся.

Він побачив патера Цвінґера. Священик стояв по пояс у воді, очі в нього були білі, рот відкритий і зуби оскалені. Холодна вода привела його до тями, він, запинаючись, почав читати екзорцизм про вигнання бісів:

— Відійди, злий духу, сповнений кривди й беззаконня, відійди, виплодку олжі…

Ганс відвернувся. За два кроки позаду стояв Вольф Бюрґер. Його тверде обличчя було непроникне.

— Гансе Щуролове, ти гросмейстер у своєму ремеслі, — сказав він. — Я не сподівався такого. Ходімо, суд повинен закінчитись.

У кінці вулиці зринули, поспішаючи, ландскнехти.

Якщо й перед тим великий зал ратуші був переповнений, то тепер тиснява стояла просто неуявна. Охорона заледве очистила місце посередині. Судців ще не було, Ганс довго чекав, переминаючись із ноги на ногу. Вольф Бюрґер нервово походжав туди-сюди, потім сів за стіл і почав щось писати. Нарешті, з'явилися патер Бер і Ференц Майєр, який опирався на ціпок. Тюремник відвів закутого в кайдани Пітера.

— Усе буде добре! — крикнув йому Ганс.

Пітер кинувся до Ганса, але тюремний доглядач смикнув за ланцюг, і хлопчик упав.

Пізніше від усіх прийшов патер Цвінґер. Губи його були щільно стиснуті, нова сутана різко шелестіла при ходьбі.

Секретар суду підвівся з-за свого столика і, співучо вимовляючи слова, виголосив:

— Засідання оголошується відкритим. Добродії судді, чи задоволені ви результатами випробувань?

За суддівським столом кивнули.