Читати книгу - "Зоряний вуйко"

— Теж недобре, — Григір зітхнув. — Що ж, доведеться годувати. Діду, а, діду! — гукнув він до Ївка. — А чи вистачить там хлопцям кулешу?

— Дивлячись, скільки з’їдять, — дід Ївко кинув погляд на витягнуті обличчя молодих і посміхнувся. — Сідайте, сідайте, хлопці, бо зголодніли, мабуть.

— Ну, як вистачить… — Григір витягнув свою ложку і разом з усіма всівся біля казана.

— Ой і куліш, ой і добрий же! — за хвилину вже говорив він. — Діду, навчив би ти хлопців такий варити. Згодиться, коли самі ходитимуть.

— Хе, — хитро всміхнувся дід, — навчу. Там же нема нічого. Сама вода. Сама вода, а в ній біда, а в біді дорога, а в дорозі холода, трохи солі, трохи квасолі, пшона, борошна й білого вина. Ото і все… — засміявся.

Куліш і справді був розкішний. Петро давно такого не їв, ще, мабуть, з того часу, як останнє з Григором ходив. Бо кращого кухаря за діда Ївка годі було шукати. А молоді рубали — тільки щелепи двигтіли.

Добре так сидіти в затишку, коли знадвору бешкетує Сонце і все живе сховалося по норах. Вимерла земля. Тільки вогнище потріскує, та цапури сопуть у кутку за возами. Навіть ложки вже не шкрябають казана — понаїдалися хлопці. Петро так розімлів від їжі та спокою, що навіть домівку згадав, Одарку, дітей. Мріяти став, що купить жінці з заробітку — їй же там справді не мед, одній з дітьми. А малим треба з верху іграшку привезти. Чортового горіха, наприклад, якщо знайдеться — хай мале бавиться.

— Справді, хлопче, справді, — перервав його думки рипучий дідів голос, — що то за козацька у тебе голова, все розуміє. Якби до неї ще трохи розуму…

Сердюки коротко реготнули в кутку.

Петро озирнувся. Всі чумаки відкинулися після їжі хто куди, а тепер підводили голови, бо дід Ївко, безперечно, збирався щось розповідати.

— Та ти не ображайся, дід жартує.

Петро подивився — кому це він? А, Іванкові, допік вже й старому.

— Воно і справді так ведеться, що коли є шлях, обов’язково потрібні чумаки. Справді. Бо вони одне без одного не можуть. От і на небі чумаки — аякже. І Віз є, і Чумаки, і Віл, і Коза є, і Плуг. Це ви поки в печерах сиділи, окрім стелі, нічого не бачили, а тепер доведеться розбиратись, що до чого, — дід Ївко розпочинав першу освітню лекцію для молодих і вмощувався зручніше.

— А було воно от як. У давні часи, коли Земля ще дівкою була, ходили небом всі разом — і Чумак, і Сонце, і всі-всі-всі. Запрягав Чумак вола та йшов собі, а Сонце йому шлях освітлювало. Добре жили. Так ось, одного разу попрохало Сонце Чумака допомогти — волосся своє золоте вимити та зачесати, хіба важко? Ну і Чумак так подумав. Став, рукава закачав, ковша взяв. Води черпає, на сонце ллє, добра лазенька! Аж тут Молодиця йде, звідки тільки взялася. Пишна така Молодиця, файна. Іде та на Чумака кліпає, що ти будеш робити! Задивився Чумаченько, руки опустив. Сонце йому: «Чом не ллєш, хлопче?» — а він не чує, тільки на Молодицю моргає. Розлютилося тут Сонце і каже: «Лий, вражий сине, трясця твоїй матері, бо повилазить зараз на дівчат дивитись!» Схаменувся Чумаченько, швиденько воду черпає, на Сонце виливає… І не вгадав. Окропу тільки зачерпнув, а холодної забувся. Ой, як Сонце залаялося, зашкварчало! А Чумак злякався, що наробив, за шапку та тікати. Сонце його проклинає, зі світу зжити обіцяє, за боки хапається. Ґвалт, галас, страшне, що робиться! Образилося Сонце з тої пори на Чумака. «Мало, — каже, — що мене обпік, так ще й утік, сучий син!» — і стало його палити вогнем, де побачить. А він і сам злякався і почав уночі ходити, коли Сонце спить. Так досі і живуть. Вже і опіки Сонцю позагоювалися чорними плямами, вже і Чумак посивів, і Молодиця вже Бабою стала, а все не можуть помиритися. Все випалює Сонце, що бачить, з люті, а Чумак все запрягає тільки вночі і на Сонце озирається, щоб не помітило… Отак, хлопці, діди мені казали, а я вам кажу, а ви вже своїм дітям казатимете.

Місяць стояв серед неба, освітлюючи чумацьку дорогу, а передній віз раптом зупинився і якось дивно замовкли на ньому чумаки. Петро пригальмував цапуру. Спереду щось стиха перемовлялися, а потім з осторогою покликали:

— Петре! Терентію!

Що там сталося?

Дядьки доручили віз та цапур Сердюкам і пішли вперед, де Григір з дідом Ївком, низько нахилившись, роздивлялися щось на землі.

Григір занепокоєно озирнувся і нетерпляче вимахнув рукою:

— Швидше!

Петро підійшов, нахилився і зразу ж холодна млявість пробігла йому м’язами, а серце загупало десь у горлі. Поряд Терентій перехрестився швидко:

— Допоможи, Царице Небесна!

Дід Ївко підвівся, обтрусивши коліна, і підсумував:

— Вона. Завертаймо, хлопці. Може, не унюхає.

Усі, неначе за командою, озирнулися навкруги. Там мовчав степ, і жодного вогника не блимало.

Петро підлетів до цапури і сіпнув повід:

— Ну, зараза!

— Хлопці, швидко розвертайтеся! Хазяйка! — Терентій вчепився за колесо.

З іншого боку налягали Сердюки. Віз зробив повний оберт, коли ззаду наздогнав отаман з рештою:

— Давайте, хлопці!

Петро ляснув козу батогом, і вони кинулися наввипередки. Летіли, не розбираючи дороги — аби встигнути, аби відірватись. Вози стукотіли на каменях, автомати гупали по спинах.

— Гей, швидше, хлопці!

Зірки на небі підстрибували в такт бігу.

— Гей! Нам би трошки відірватися.

Терентій з дідом Ївком сиділи на возах, міцно тримаючись за борти і вдивляючись у темряву позаду — ні, ще нема. Встигнемо?

Отаман хекав на бігу:

— Добре, хлопці, ще трошки!

Та раптом Терентій ляснув по борту рукою і довго та складно вилаявся. Всі замовкли очікувально, а дід обізвався зі свого воза, як стрельнув:

— Вона!