Читати книгу - "Вибрані поезії"

жах між руками набирає сили, бо зі шляхів гукає хтось до мене. Гукає хтось, кому за мене лячно. Тоді я заспокоююсь обачно і йду туди, де сосон тінь зелена. Я — непотріб
Щоби робити справи всі як слід, я намагалась у наш час діяльний боротися і думати загально, і ґвинтик ще один дістав би світ. Але замрія підвела до зваб, інстинкт мене штовхнув у темну яму, наче комаха, втратила я тяму; мій дух природний — це любові раб. Незграбна я, повільна і ледаща. Тіло моє не здійметься нізащо, коли його голубить сонце літа, духмяніє гілля, зміюка сонна, згорнувшись, мліє на жаркім осонні та плід до рук спускається розкритих. Декоративний вірш
Дівча уздріло місяць у голубому ставі — серед високих сосон те диво розлилося. (Міцні мисливські ноги, розпущене волосся, граційні білі груди, поривчасті й хупаві.) До берега дісталась одним стрибком пружистим, з води двома руками взяла злотаве коло, повісила на шию багатство охололе, що під волоссям чорним сяйнуло, як намисто, і кинулася в хащу. Її веселі крики у затишних гніздечках почуло птаство дике і в запахущім лісі побачило, що сяє. Побігла повз берези із місяцем на шиї, а понад комишами, здійнявши веремію, співаючи, за нею пташині мчали зграї. Капричо
Скажи, кваплива весно, що коїться зі мною на тридцять першім році? Чи стовбур я рожевий? Чи моє тіло в полі нагадує дерева, привабну кучерявість ростючого повою? Чи мої очі схожі на будякові квіти? Невже моє волосся — наче пушок злотавий? Мої запалі щоки вже свіжі, як отава? Чи пахощами нарду я мовби переймита? Я відчуваю: ступні мої — ніби коріння, а сік твій вересневий мене сп’яняє нині, і мовами чужими виповнюються вени. І проростають буйно крізь незакриті пори усміхненої шкіри ґірлянди неозорі — суцвіттями звисають мої рядки шалені. Романс про помсту
Високий гарний мисливець подібних не бачив зір — надвечір на полювання пішов до Господніх гір. Ступав упевненим кроком, стрімкий у нього свинець, пряма постава, а серце міцніше інших сердець. У золотім надвечір’ї так настріляв дичини, що сонце червоні сльози зронило із вишини… Коли вертався зі співом — м’яким, як у солов’я, із дерева, де згорнулась, уздріла його змія. Хоча полював на птаство, жахливий той задерій надійної криці