Читати книгу - "У країні ягуарів"

не ступала нога людини. Ця сила зветься пристрастю мисливця і колекціонера. Вона не дає людині покою, женучи її в інші місця, де можна побачиш щось нове, досі невідоме.

Рушниця заважає мені збирати комах, особливо коли доводиться нахилятися, щоб дістати їх з-під каменів і повалених стовбурів. Я кидаю до банки з ціанистим калієм усе нові й нові екземпляри. Справді, з рушницею незручно, але без неї тут не можна, бо в джунглях щохвилини можна зустріти небезпечного звіра.

Щасливе полювання

Учора лишився без вечері, бо вернувся з лісу пізно, коли вже смеркло, і був такий стомлений, що навіть не схотів варити їсти. Ледве доніс сюди з лісу шкури двох пекарі і химерний скам'янілий окоренок стовбура.

А сьогодні після обіду линув дощ як з відра. Доведеться ще раз тут заночувати. Цей дощ псує мені життя! Навіть карбідний ліхтар не хоче горіти, що буває дуже рідко.

В мене з'явилися ознаки давньої хвороби — малярії. Зник апетит і пожовкли білки очей. Боюсь, що починається новий приступ цієї клятої хвороби.

Розвісивши шкури, обливаюсь водою з відра і, обтершись насухо, лягаю в гамак. За якусь. мить поринаю в глибокий сон.

Вранці знову злива. Все промокло.

Розкладаю між камінням багаття. По землі стелиться гіркий дим вогнища. Поки збігав до човна, промок до рубчика. Довелося витертись насухо рушником, який я зробив із мішка з-під борошна. Суху білизну бережу надалі, тому по воду до річки збігав у костюмі Адама. Це дуже зручно — адже спека неймовірна, а дощ — ніби хороший душ.

Перед комарами, що обліпили низ пальмового навісу, важка дилема: чи кинутись на мене, незважаючи на муки, яких завдає їм гіркий дим, чи залишитись без сні данку, а може й без обіду. В своїх діях вони не одностайні: частина з них накидається на мене, а решта вилітає з диму під дощ і ховається попід листям і трухлявими колодами. Незабаром моє тіло вкривається білими пухирями і страшенно свербить. Не встигаю бити на собі зажерливих голодних комарів. Від дрібних кровопивців на тілі лишаються тільки темні плями. На жаль, комара вбиваю лише тоді, коли він уже вжалив мене. Одяг безумовно захистив би трохи від цих клятих істот. Але надівати його в таку зливу — марна річ.

Правда, можна було б заварити у воді тютюну і натертися нікотиновим настоєм. Але я цього не зробив вчасно, пошкодував часу і тепер розплачуюсь. Від комарів не буде спокою ні сьогодні, ні завтра…

Дощ не вщухає до обіду, лопотить по пальмовій покрівлі, протікаючи в хатину. Від гіркого задушливого диму комарі, нарешті, повтікали. З учорашнього ранку, коли я поласував підсмаженою до хрусту рибиною, здається минула ціла вічність. З того часу я нічого не їв, не було апетиту. Навряд щоб такий спосіб життя відновив мої сили. Та я особливо не журюсь: апетит у мене буває поганий тільки під час приступів малярії. Сьогодні почуваю себе краще і тому задоволено згадую вчорашню смажену рибину. От якби наловити риби ще й сьогодні і, добре посоливши, підсмажити в олії та попоїсти.

Зате з якою відразою згадую набридлу фаринью. Я ніяк не можу звикнути до цього замінника хліба. Через неї мені важко жиги. На щастя, до плоскої, з долоню завбільшки, підсмаженої риби не треба багато фариньї. Зуби перемелюють її, наче млин.

Риба, яку наловив учора, дуже красива. Найвибагливіші власники акваріумів, а також зоопарки з радістю придбали б цих рибок, а тут вони мають лише гастрономічну цінність. На смак вони ніби європейські лини. А як люблять ці риби фаринью! Кинувши півжмені її, я маленьким гачком за півгодини наловив цілу низку риби.

Віднині моєю годувальницею буде Купарі. Ліс жорстокіший — він дарує людині тільки тверде, жилаве м'ясо.

Лише інамбу, лісова дика курка, смачна, але вона дуже рідко попадає на мушку. М'ясо великих яскравих папуг теж буває різне на смак. Іноді підстрелиш папугу, що з'явився на світ ще, мабуть, за часів Наполеона, і хоч весь ліс спали, його не ввариш і не вгризеш. Не рятують мене й лісові черепахи вагою 6–8 кілограмів, бо м'ясо у них в цей період солодкувате. Воно стане смачне, коли дозріють плоди на пальмах урукурі, якими харчуються ці тварини. Тож убивати їх тепер немає рації.

Щоб описати всі враження, треба возити за собою кілька писарів і центнер паперу! А щоб вивчити більш докладно тваринний і рослинний світ джунглів, потрібно ще чоловік десять!.. Працюю старанно і натхненно. Але хіба сам можу охопити колекціонуванням усе гідне уваги? В найкращому разі відберу лише найцінніше і надішлю до Будапешта. Для відвідувачів будапештського музею ці експонати будуть відкриттям прекрасного і водночас суворого, жорстокого світу джунглів. Свідомість цього дає мені моральну втіху.

А злива не вщухає. Здається, вже й думки і ці записи теж пахнуть дощем. Усе мокре. Мушу час від часу переглядати зібрані колекції, щоб. бува, не завелась на них пліснява. Особливо швидко пліснявіють сирі шкури, комахи, товсті нічні метелики.

З шипінням горить серед темної ночі карбідний ліхтар. А дощ іде. В часі, хоч у мене й немає годинника, орієнтуюсь добре. Тепер близько десятої години. Знову сідаю за щоденник. Писати — для мене дуже приємне заняття. Я знову переживаю боротьбу, яку доводилось вести з джунглями вдень.

Підсмажена риба так і залишається мрією… Повечеряв лише чорною кавою. Сьогодні теж пробував порибалити з човна. Перед тим як закинути гачок з принадою, довелось вичерпати куєю воду з човна. Потім закинув гачок з наживкою — зерном фариньї. Минула хвилина, п'ять… чверть години… Я витяг з води гачок без принади. Вудка в мене проста — метровий гнучкий прут, до якого прив'язана волосінь і гачок. Поплавка немає. На річці Тапажос і скрізь по Амазонці рибу ловлять без поплавка. Я цього навчився в кабоклу. Настромивши на гачок зернятко фарииьї, знову закинув волосінь у воду. Проте даремно. До вечора перенизав на гачок цілу жменю фариньї, але не вловив жодної риби!.. Мокрий, як