Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

плащі промайнув уздовж паркану на моторолері, залишивши у сирому повітрі ледь відчутний запах бензину.

І знову — тиша та одноманітний шум дощових крапель у гіллі.

— За всяку ціну, лейтенанте… — глухо промовив Кюнт і замовк: яскравий сніп світла раптом прорізав темряву, блиснув у скісних струменях дощу і впав на брук, на мереживо чавунної загорожі.

Сріблом блимнули ґудзики на шинелі Гошке. Світлим квадратом дивилося одне з вікон на третьому поверсі.

— Сигнал! — рвучко повернувся Гошке до поліцейського.

Той підняв руку. Зашумів механічний ліхтарик, блимнув червоним світлячком, раз, вдруге, втретє…

— «Гості» з’явилися. Вольф засвітив люстру в квартирі, — швидко пояснив лейтенант Гошке Кюнтові і ривком насунув кашкет на чоло.

— Але ж біля під’їзду ми нікого не помітили. Вони пройшли з двору?

— Так. Або вийшли з якоїсь квартири, де сиділи весь час. Дозвольте, комісаре…

— Я з вами, Гошке!

Пригнувшись, Кюнт кинувся слідом за лейтенантом на вулицю. Гошке повернув за ріг будинку. Комісар не відставав. Він помітив, як кілька поліцейських, з’явившись ніби з-під землі в безлюдному кварталі, забігли у браму. Тут Кюнтові здалося, що лейтенант Гошке зник у провулку тунелі, але той тихо покликав від затіненого кам’яного муру:

— Товаришу Кюнт, сюди!

Тієї ж миті у будинку приглушено пролунали постріли. Хтось закричав. На брук з дзенькотом посипалося скло, Кюнт підвів голову, смикнув з кишені пальта пістолет: прямо над ним, угорі, на вузенькому балконі другого поверху з’явилася людина. Закинувши ногу через перила, невідомий повис на руках, на якусь секунду завмер і важко плигнув на брук, чорним птахом майнувши проти глухої стіни.

— Руки вгору! Не рухатися!

Спалахнув електричний ліхтар; владний голос лейтенанта Гошке вивів Кюнта із заціпеніння. Світле коло впало на кам’яну нішу, засліпило втікача, який завмер з піднятими руками, залило мертвим зеленкуватим світлом його зігнуту постать, обличчя. З-за плеча лейтенанта Гошке Кюнт побачив це обличчя чітко, як на екрані. Цього було досить. З грудей комісара вирвався радісний хрип. Не цілячись, майже впритул Кюнт вистрілив лейтенантові в потилицю. Гошке хитнувся, схопив повітря руками і м’яко повалився на брук.

Невідомий шарпнувся від несподіванки вбік, вдарився плечем об мур. Кюнтів пістолет вперся йому в груди.

— Спокійно, шарфюрер, ще один рух, і я покладу вас поруч з оцим… Не впізнаєте? — схопивши з землі випущений лейтенантом ліхтарик, комісар поліції на мить освітив себе.

— Гольбах, ви! — здавлено скрикнув чоловік у ніші. — Ви?!

— Тихо! За мною!

Схопивши за руку невідомого, Кюнт кинувся з провулка назад, до парку. «Мерседес» стояв на місці. Машина різко осіла під вагою двох тіл.

— Візьміть! — Кюнт ткнув у руки тому, кого він назвав шарфюрером, свій пістолет і натис на педалі.

Кілька сірих постатей, вистрибнувши з під’їзду, кинулися навперейми автомобілю і злякано розскочилися на обидва боки, ледве не збиті «мерседесом», що рвонувся з місця.

Машина помчала по Цейтунгштрасе. Кілька пістолетних пострілів тріснуло їм вслід. Кюнт різко загальмував на перехресті, крутнув кермо. З-під коліс віялом бризнула вода.

Не зменшуючи швидкості машина пірнула у бічну вулицю, зробила широке півколо біля міської ратуші, вирвалась на автостраду і, не вмикаючи вогнів, помчала на захід.

4

Обабіч миготіли підстрижені сосни. Стрічні авто, що зрідка траплялися на шляху, освітлювали кабіну Кюнта, що сидів за кермом, і пасажира поруч, який так несподівано опинився в машині. Стрілка спідометра завмерла на цифрі 90. Кілька разів здавалося, що «мерседес» злетить на поворотах у кювет. Сусід Кюнта нервово хапався за ручки дверцят, але комісар поліції майстерно вів машину і, видно, знав трасу непогано. Лише проскочивши залізничний переїзд, Кюнт стишив ходу, полегшено відкинувся на спинку сидіння.

— Куди ми їдемо, Гольбах? — не витримав мовчанки пасажир. — Це щось неймовірне… Чому ви мовчите, Гольбах?

— Шарфюрер, мене слід називати Кюнтом. Проте ви маєте рацію, Кюнта вже немає… Отже, ви здивовані? — комісар поліції посміхнувся, змахнув рукавом краплини поту, що рясніли на його високому чолі, і кинув швидкий погляд на свого пасажира. — Дайте зброю, шарфюрер, здається, вона поки що не знадобиться.

Пасажир, повагавшись, сунув пістолет у Кюнтову кишеню.

— Не бійтесь, кладіть, — заспокоїв той. — Від мене вам оборонятися не доведеться. Ви мали можливість переконатися в тому, що я, а не хтось інший, став цієї ночі вашим ангелом-охоронцем. Дякуйте мені, шарфюрер.

— Я нічого не второпаю… Все трапилося, наче уві сні. Де ви взялися, Гольбах, у ту хвилину?..

— Коли вас майже застукала поліція? Справді, вам доведеться молити за мене бога… А тепер скажіть: той, другий, що був з вами, його схопили?

— Здається… Не знаю напевно. Коли з’явилася поліція, я кинувся сходами з горища вниз. Встиг забігти в квартиру на другому поверсі, в якій ми чекали до ночі… У двері почали ломитися. Довелося через балкон з кухні стрибнути в провулок. Та говоріть же, Гольбах…

— Хвилинку терпіння. Зараз усе зрозумієте. Отже, рюкзаки з коштовностями залишилися на горищі?

— Ви знаєте і про це? — шарфюрер отетеріло дивився на свого рятівника, наче той справді був чаклуном, здатним творити чудеса.

— Слухайте, милий мій! Невже ви справді думаєте, що я спустився з неба в ту мить, коли вас притиснув у закуток лейтенант народної поліції? Мені було все відомо, шарфюрер. Адже я керував операцією по затриманню бандитів, які пограбували ювелірний магазин. Власне, до будинку, де ви заховали рюкзаки, я приїхав заради вас, шарфюрер. Щасливий випадок допоміг мені нарешті натрапити на ваш слід через стільки років.

— Але як же ви дізналися, що на Цейтунгштрасе, 6, повинен з’явитися якраз я?

— Бачите цю штуковину? — Кюнт-Гольбах зняв правицю