Читати книгу - "Авантюра"

бридке презирство до цієї планети розтинало груди.

— Це свої, — Грім підбадьорливо-змовницьки кивнув на заднє сидіння, і тільки після цього чоловічок на диво легко заскочив в середину. Змахнувши полами, як птах крилами, він опустився на вільне місце. Світляними очима ковзнув по Гарцману й зупинив свій погляд на обличчі Кошмана. І тут же відвів… Під тонкою сіро-зеленою шкірою ворухнулося жовно.

Благополучно опустившись з машиною разом у підвал Гріма, Кошман з Гарцманом полегшення не відчули. Смерть Жука стала поганим провісником — зловісне передчуття посилювалося з кожним поглядом Гріма, що, мов рентгеном, просвічував їх наскрізь.

Залишивши виснаженого хірянина в машині, Грім звелів їм піднятися й запросив до кабіни ліфта, а коли вони разом підійшли до кімнати, де залишили свої речі, відчинив двері й пропустив їх вперед.

— Заходьте й чекайте… — не переступаючи поріг, повернувся назад.

Кошман з Гарцманом полегшено зітхнули і розслабились.

Виймаючи вистріляні обойми, Кошман направився за новими. Їх спакували на совість: гранатомет, багатодульні кулемети залпового вогню, міни й гранати з напалмом — усе було добротно вкладено у вигляді спортивного причандалля. Зараз там було пусто. Відчувши пастку, Кошман з пістолетом в руках кинувся на двері.

— Відкривай!.. — затарабанив кулаками й рукояттю, а не почувши відповіді, приготувався до стрільби і став повільно відходити назад.

— Допомогти? — голос Гріма за спиною змусив підскочити. Прямо із стіни, що слугувала й екраном, на них в притул дивилися двоє хірян — масивний, як ведмідь, Грім, і мізерний сіро-зелений чоловічок із жаб’ячим обличчям.

— Що це значить? — Кошман був у нестямі.

— Це ти мені відповіси… Зрозумів? — холодно-спокійний голос хірянина остудив обох.

— Я не розумію…

— Прийдеться… Попереджаю: хоч раз вистрелиш — розчавлю…

Екран потемнів. Зверху над ними щось загуло й стеля стала невмолимо опускатися донизу, від чого Кошман з Гарцманом, не наважуючись стріляти, заметушились, застукали рукоятями пістолетів по стінах і дверях.

— Стій, стій… Випусти, побалакаємо…

— Хто ви й що вам тут треба?

— Я сказав.

— Ні, Кошман… Ти ще скажеш.

Стеля продовжувала опускатися, і тільки тоді, коли вони впали під її тиском на коліна, вона зупинилась.

— Думайте, — тихо звелів Грім.

Скільки часу пройшло з тих пір — ні Кошман, ні Гарцман не пам’ятають. Для них він тягнувся безкінечно…

— Пити, пити… — шепочуть потріскані губи, а жорстка підлога, немов катуючи їх, боляче давить на вразливі місця. Задуха, темінь і безвихідь долучають своє.

— Відкрий… Ми усе скажемо, — Гарцман методично-тихо стукає у двері важкою рукояткою пістолета.

— Терпи… Вони і так відкриють, — не хоче признатися у своїй поразці Кошман, хоча в душі і згоден. Краще знайти спільну мову, аніж бути розчавленим і гнити на якомусь смітнику цієї проклятої планети.

— Відкривай!.. — реве недорізаним бугаєм. — Я усе скажу…

І неначе Бог змилостивився над ними. Низько нависле громаддя стелі здригнулося й повільно-повільно поповзло вгору, нагадуючи тим самим крихкість милості своєї. Бризнуло світло й вони відвернулись один від одного — жалюгідний вигляд не сприймався, а так було легше. Знеможено сіли й оперлись спинами об стіни у різних кутках.

— Звідки ви? — повторилось те ж саме питання.

— З Землі.

— Це ваш космічний корабель на березі моря?

— Так.

— Що вам у нас треба?

— Одним словом не скажеш…

Через кілька хвилин мовчання Грім розпорядився:

— Роздягніться… Усе залиште в кімнаті, самі вийдіть за двері.

Голос Гріма був категоричним, і вони підкорилися. За дверима побачили маленького сіро-зеленого чоловічка, тільки тепер він був одітий в легкі білі шорти, що лише підкреслювали його немічність. Він пахнув не то травами, не то квітами.

У вузькому, довгому коридорі хірянин зник, а на них з усіх боків несподівано обвалився шквал води; довкіл щось загуло й механічні щітки, як на мийці машин, вийшли із стіни й, боляче вдаряючи по голому тілу, погнали м’яку піну.

— О, Боже… — Кошман з Гарцманом смикнулися назад і, впершись задом у замкнуті двері, не витримали й, захищаючи обличчя піднятими руками, кинулись напролом в рудий клекіт, аби швидше вискочити звідсіль.

Опинившись поза межами цього кошмару, зіткнулися віч-на-віч з Грімом. Відступивши назад, він вмостився на лаві.

— Сідайте, — сухо кивнув напроти себе. Широкі лави попід стінами, грубе ложе і такий же неоковирний стіл створювали враження незавершеності. — Я вас слухаю, — мохнаті брови хірянина ще більше настовбурчились.

— Що ти хочеш почути? — із внутрішнім болем, ледь-ледь перевівши подих, тихо пробулькав Кошман.

— Що вам тут треба?

— Нічого.

— Чого ж ви тут?

— Нас послали…

— Хто?

— Наше начальство.

— Для чого?

— Вивчити умови життя й оборону, якщо вона є…

— Для чого? Тільки правду кажи, — відчувши вагання Кошмана, попередив Грім.

— Нам це точно невідомо… Ми чули тільки розмови, що тут хочуть розмістити ядерний арсенал. Наша система супутників і космічних станцій уже не може забезпечити захист від сусідів — вони мають таку ж, і тримають нашу під прицілом своїх ракет. Нам потрібна неприступна база в глибині космосу.

— Навіть так?.. — сарказм Гріма межував із здивованим презирством. — Ви націлили ракети на свою ж планету?..

— Так… — розгублено підтвердив Кошман. — Ми воюємо давно — континент із континентом, держава із державою, сусід із сусідом.

— І ви хочете ще й нас втягти в це?

— Це чутки… —