Читати книгу - "Викривлений простір"

яке він дивився з приємністю і тамованим страхом водночас. Сухов не міг пояснити словами причини свого страху, але той страх жив, не питаючи ніякого права на своє існування, не вимагаючи ніякого пояснення.

«Хто вона, ця химерна жінка? Невже просто хвора? Але ж ніби ні. Що їй треба від мене? А немає ж сумнівів, що я її чимось зацікавив. Наше дивне знайомство, коли Серафим, вундеркінд з пелюшкою під рукою, змусив — саме змусив! — якимось чином бути гостем Гіати… Низка химерних подій. І чому я потім не бачив Серафима? Та й сама Гіата дивно до нього ставиться — син чи не син?»

В його уяві риси Серафимового обличчя чомусь почали поступово видовжуватись, спотворюючи образ, і нараз утворили подобу людиноподібного щеняти, незарослого вовною, з розумними, допитливими очима. Сухов аж здригнувся від такого несподіваного видіння, а воно не тільки не зникало, а навпаки- обростало деталями. З Серафимового рота за якусь мить вибився довгий собачий язик, почулося часте собаче дихання. На обличчі Серафима з’явилася переможна посмішка.

«Ну, Сухов, ти ось так зможеш? — і склав язика трубочкою. — А ось так? — Щеня почало енергійно махати великими вухами. — І взагалі, нічого путнього ти, Сухов, не можеш!»

Серафим голосно розсміявся, аж зайшовся від сміху.

«Дурень ти, Сухов! — раптом пролунав голос Гіати. — Мені видавалося, що ти мудріший. А ти не розумніший за стару Наталю, твою колишню сусідку».

«Вона швидко згоріла, — поважно промовив Серафим, нараз набираючи майже людської подоби. — Вона майже не мучилась».

Мурашки пробігли спиною Сухова. І пригадалися йому слова пожежників тої страхітливої ночі — система протипожежного захисту була заблокована, виведена з ладу. А сама Наталя лежала на канапі… Всі речі викидані з шафи… Щось шукала? Коли почалася пожежа чи ще до цього? Самогубство? Антонові не вірилось. Він добре знав стару Наталю, час від часу вони навіть заходили один до одного в гості — Наталя інколи консультувалася в Сухова як у лікаря, Антон часом просив дозволу послугуватися прекрасною бібліотекою сусідки.

Ніколи Сухов не бачив Наталю бодай просто засмученою, вона випромінювала бадьорість, власне, якусь дивну енергію, поруч з нею було приємно стояти, про щось, навіть незначне, розмовляти зі старою, довкола неї витали промені життєдайної енергії.

Хоча і не міг не думати Антон Сухов про те, що все прожите старою ніби й не сприяло такій, як він називав, хронічній радості існування.

Батьки Наталі трагічно загинули в автомобільній катастрофі, коли їй було лише сімнадцять років. Чоловік її — космодослідник — не повернувся разом з експедицією Федора Драголюба з планети Центурія. Вони тоді майже всі пішли свідомо в рукотворний всесвіт, у чорну діру, з якої для них не було вороття. Колись про ту експедицію багато писали, виходили окремі книги, ставилися спектаклі. Наталя розповідала, що майже відразу після звістки про «загибель» чоловіка до неї приходив якийсь письменник, як до дружини героя космосу. Він хотів усе розпитати про чоловіка, але Наталя відмовилася будь-що говорити, пояснивши коротко: «Я чекаю дитину. Мені не можна хвилюватися. Я не буду нічого згадувати».

Дочка народилася мертвою. Після цього вона два роки приходила до тями в психіатричній лікарні. Інтенсивне стаціонарне лікування.

«А вже потім я стала невиправною оптимісткою, — сміялася Наталя, оповідаючи Сухову деякі подробиці свого життя. — Мене підлікували, виписали з лікарні… І нічого мені не залишалося, як радіти всьому тому, що я два роки ненавиділа. Я не хотіла жити оті два роки. Мені все було осоружно. А потім я сміялася сама з себе. Адже жити набагато краще, ніж… Чи не так?»

Скільки Сухов знав стару Наталю, вона була енергійною і сповненою всілякими планами й ідеями. Вона перекладала з багатьох мов всесвіту, віршувала, виступала з лекціями від товариства «Прогрес».

Одне слово, Сухову не вірилось, що Наталя пішла з життя добровільно… Але й не міг, навіть для самого себе, щось стверджувати однозначно.

А Серафим знову сміявся і махав великими вухами: «Наталя також невміла ворушити вухами. Вона швидко згоріла. Вона майже не мучилась. Правда ж, Гіато?»

«Правда, Серафиме. Такі, як вона, ніколи не мучаться. Вони всьому радіють», — сказала Гіата і раптом істерично зареготала.

9.

Безумства мирних днів народжують безумства війни.

«Сьогодні четвертий день мого відпочинку. Відпочинку? Не уявляв навіть, що так швидко все стане невеселим і безрадісним. І не думалось, що так яскраво зринатимуть спогади. Спогади… Спогади…»

… Незнайомець, Антик тоді побачив його уперше, зайшов до кімнати і сказав бадьоро:

— Привіт!

З’явився несподівано. І голос у нього був незвичайного тембру.

Проте Антик не міг пояснити, в чому ж полягала та незвичність, бо голос як голос. До того ж, чіткий, басовитий. Гарна дикція. Але щось відразу здивува. ло Антика. Зацікавило.

— Привіт, — відповів стиха.

Антик стояв на столі біля книжкової полиці без шолома і навіть без комбінезона. Незнайомець підійшов і простягнув руку для привітання. В його рухах, у виразі обличчя, у голосі відчувалася впевненість у собі. І, може, саме це насторожило Антика. Коли людина дуже добре знає, що і як їй треба робити, це вже привертає увагу і насторожує. Антик відразу чомусь подумав: це — біокібер.

— Ви до мене? — запитав Антик і поправив штекер від пульта керування, що погано сидів у гнізді. — В чому справа?

На вустах незнайомця на якусь мить з’явилася усмішка, проте відразу зникла. І це також не сподобалося Антику.

— Я до тебе, Антику.

— Звідки ви знаєте, як мене звати? Я вас уперше бачу.

— Мені Вероніка сказала, — мовив незнайомець. — Ми