Читати книгу - "Троє в машині"

Нічого не стверджувати, а просто поговорити на цю тему. Привернути увагу громадськості.

Адаєв попивав пиво, щулився.

— Не можу, старий, до суду — ні слова. Преса не має права натискати. А щодо громадськості — і так досить уваги, аж занадто. Справа — не дріб'язкова.

— Розумієте, їй совість не дозволяє видати друга, — намагався підказати Дьомін.

— «Совість», «друга» — це абстракція. А істина завжди конкретна. Друг убив людину, а у неї, бачите, честь і совість. — Глянувши на похмуре обличчя Дьоміна, Адаєв пом'якшав. — Я розумію, вона тобі подобається, у неї й закохатися можна. По молодості, пробач мені, по-дурному.; А у тебе посада. Отже, ти дій, як належить, а не зопалу. Ляжеш за неї кістьми, а потім? Є чимало способів не влучити, а попасти у ціль — тільки єдиний.

Спочатку вона і йому сподобалась, адже нарис не з пальця висмоктав. Але добре, що редакцію попередили вчасно, інакше довелось би скрутно.

Здається, нічого спільного у журналіста Адаєва із слідчим Шуптою, але для Дьоміна вони були однакові. Дуже легко обидва креслили свою пряму лінію. Один сказав — не піде до справи, другий — не піде у газету, і все, і крапка.

Дьомін побував і коло тих самих гойдалок. Постояв, подивився. Чому вони саме тут зустрілися? Майданчик огороджений залізними прутами, пофарбованими то синім, то червоним, пофарбовані й стояки залізні, й розтяжки, й човни. А довкола високий газон, метрів зо два… Будній день, і тут безлюдно, сумовито. Стоять гойдалки, наче прикрили їх у зв'язку з цією справою. Того дня, мабуть, тут теж нікого не було. А можливо, навпаки, людно було, піц підійшов до неї, передав портфеля, закурив, майнув через газон і зник у парку. А вона понесла додому свою нову долю. «Гроші — сила, — як сказав Толик. — Не май сто карбованців…» А Дьоміну вони здавались чимось подібним до луски звіроящера. Атавізмом. Зібраним і переданим у спадщину.

Дьомін знову розмовляв із Шуптою і знову чув:

— Ти мені подавай факти.

— Вона здала гроші, предмет крадіжки — ось факт.

— А покривання розбійника, вбивць — це не факт? — спокійно запитував Анатолій Андрійович. Складну справу він закінчив швидко, був задоволений і міг дозволити собі невелику дискусію з молодим колегою.

— Все залежить од того, на чому, зрештою, зробити акцент, — на першому факті чи на другому.

— Гаразд, це й зробить суд, а не ми з тобою. Розставити акценти.

— Слідчий повинен дивитись далі фактів, Анатолію Андрійовичу, — впирався Дьомін.

— Куди — далі? — грав у наївність Шупта.

— У психологію, наприклад, є поняття честі, совісті, дівочої гордості.

— Блатна честь і блатна совість — не викажи! — антигромадські. А ми зобов'язані з цим боротися.

— Слідчий повинен бути не тільки обвинувачем, але й захисником, Анатолію Андрійовичу.

— Слушно, правильно, недаремно тебе учили. Але ж ти — суцільний захисник. Обвинувача в тобі немає. Отже, немає у тобі й слідчого. Іди до прокурора, заявляй про свою особливу думку.

Дулатов уже знав про незлагоду у Дьоміна з Шуптою, але поки ще ні в чому не дорікав молодому слідчому і навіть, як гадалось Дьоміну, дивився з певною симпатією на його скрупульозність, щирість, намагання дійти до суті. У всякому разі, Дьоміна він зустрічав добре, розмовляв з ним по-батьківськи.

Про Дулатова ходили легенди. Колись і він був хвацьким оперативником, працював у карному розшуку. Розповідали, що він влучав з пістолета у підкинутий п'ятак. Що три доби просидів у шафі, не пив, не їв, але застукав на гарячому перевізників опію. Що одного разу не змогли проникнути у замкнену злодійську хавіру, де була сходка, і Дулатов наказав узяти його, Дулатова, на руки, розгойдати й кинути у вікно. Його розгойдали, кинули. Він вибив раму, клубком влетів у кімнату і випростався коло стіни. Від підлоги до стелі, з двома пістолетами.

Дьоміну не дуже вірилось, що спокійний, мудрий, розважливий Дулатов, міський прокурор, здатний на такі фортелі. Він йому здавався розумнішим за це «безумство хоробрих». Але Дьомін охоче й сам розповідав ці легенди, розуміючи, що в них — правда професії.

І ще оповідали, що давно, у тридцяті роки, Дулатов викрив зграю розкрадачів у міськторзі й закохався у молоденьку продавщицю. Дочекався, коли вона відбула покарання, і одружився з нею. Тепер уже діти, онуки.

За день до суду Дьомін зайшов до Дулатова і сказав, що таким слідчим, як Шупта, він ніколи не зможе стати.

— Даремно, — покартав його прокурор, — Анатолій Андрійович добрий слідчий. Дивіться, як швидко він закінчив справу.

— Він бачить людину такою, якою вона є зараз, на слідстві, — похмуро сказав Дьомін. — І не бажає знати, якою ця людина може стати.

— Суд розбереться. Будемо сподіватися, що він погляне ширше за нас із вами.

Судила всіх трьох виїзна сесія міського суду. У клубі авторемонтного заводу. Народу набилося повно-повнісінько. Раніше такий суд називався показовим. Таким він по суті й залишився.

Бойко поводила себе визивно. Зала гуділа від обурення. Тут же діти загиблої. «Розстріляти її, сучку!» — кричали жінки. Так вона й пішла по статті за розбійницький напад, із посиланням на статтю 195 — за приховування.

Похмурий, пригнічений Дьомін зайшов після суду до Дулатова. Ні, він був засмучений не тільки через Таню Бойко.

— Не можу, — признався Дьомін прокурору. — Не зможу працювати… Я не той, за кого сам себе вважав… Розповзається усе, пливе. Немає фокусу, ясності. Наче я в чужих окулярах.

Дулатов слухав мовчки. І раптом спитав Дьоміна про його батьків, хто вони. Наче не знав.

Учителі вопи. В школі. Мати російську літературу викладає у старших класах, батько — математику, фізику Сільські вчителі. Дьомін народився в селі, там і школу закінчив. Коли до університету вступив, батьки за ним потяглися, до міста. І ціле літо пропадають на дачі, від землі, від сільських турбот не можуть одвикнути.

— Викладання — особливий дар, — невизначено сказав