Читати книгу - "Над Тисою"

Каблуков згорнув листа, сунув його в кишеню, акуратно заправив шинель під туго затягнутим ременем.

— Розумієш, як вона зрадіє, коли я приїду додому?

— Слухай, Андрію, — раптом сказав Смолярчук, — а що якби Ольга Федорівна дізналася, що наш кордон перебуває на посиленій охороні? Які слова вона прописала б тобі? Хочеш, скажу — які?

Каблуков з цікавістю глянув на Смолярчука.

— Вона тобі написала б так, — продовжував Смолярчук: «Прости, любий мій Андрійку, свою стару і хвору матір. Охопила мене така туга, що я й не стерпіла, наскаржилась твоїй сестричці на своє сирітство. А вона, дурна, тобі настрочила. І коли! В той саме час, коли ти готуєшся заступити дорогу супостатам нашої Батьківщини! Прости, ще раз прости. Міцніше стискай зброю, Андрюшенько. Благословляю тебе, синочку. Роби все так, щоб я пишалася тобою, як пишаюсь твоїми братами-героями…», Смолярчук посміхнувся. — Згоден ти чи не згоден із своєю матір'ю?

Каблуков не міг не відповісти усмішкою на дружню посмішку Смолярчука.

— Згоден, — сказав він.

Смолярчук і Каблуков піднялись на високу, зарослу густим чагарником скелю. Витязя Смолярчук поклав на м'яку підстилку з гірського моху.

Обов'язки Каблукова і Смолярчука полягали в тому, що вони повинні були провадити спостереження безпосередньо за лінією кордону, а також за місцевістю, яка прилягає до рубежа.

Труд і обов'язок прикордонника можна визначити коротко: успішна боротьба з порушниками кордону. Але яка різноманітна, а часом і довготривала ця боротьба, як багато витрачається сил на те, щоб підготувати найкращі умови для цієї боротьби! Спостереження за кордоном має головним чином цю мету — підготовку умов для успішної боротьби з порушниками.

Вибравшись на скелю, Каблуков скромно примостився на кам'яному виступі, мовчки припав до стереотруби і надовго забув про свого напарника.

Смолярчук, навпаки, почував себе на спостережному пункті привільно, по-хазяйському, хоч йому тут, як слідопиту, інструкторові службових собак, нечасто доводилось бувати. — Сьогоднішній наряд був для нього винятком і пояснюється тим; що кордон перебував згідно наказу генерала Громади на підсиленому режимі охорони.

Смолярчук подивився на південь, потім на схід і захід. Він і неозброєним оком бачив дуже добре.

Бурхлива Тиса, несучи свої води з карпатських, ще засніжених гірських ущелин, курилась легкою прозорою парою. Крутий західний берег річки зеленів смарагдовою травою, першою травою цього року. З димарів угорських будинків, розкиданих в гущавині розквітаючих садів, валив ранковий дим. Плаский східний берег був подекуди покритий калюжами — слід весняної повені — чорнів свіжим мулом, величезними корчами, вивернутими деревами, занесеними, можливо, з Марамороської улоговини або звідти, з таємничої Верховини, де зливаються Чорна і Біла Тиси. Герби з нержавіючої сталі, прикріплені до вершин прикордонних стовпів, виблискували в променях ранкового сонця; службова смуга масно лиснілась від нічної роси. По схилу гори звивистою кам'янистою дорогою поміж виноградних кілків ішли колгоспники. На сухих гілках розбитого блискавкою дуба метко стрибала сорока. Тінь підвісної малярської колиски лежала на воді поряд з переплетенням ферм залізничного мосту. Колійний обхідник, нахилившись, заклопотано стукав молоточком по рейках: ударить — і послухає, ударить — і послухає. Над скелею, де сиділи спостерігачі, трохи вбік від неї, здавалося, рукою дістати можна, дзвенів жайворонок. У прохолодних, ще оповитих тінню Карпатах кочувала самітня хмаринка — залишок великої хмари. Швидко несучись, вона оперізувала димовим серпанком гори, закривала зелені галявини, застрявала у верховіттях похмурих ялинок і, нарешті, злилася із зеленою шапкою Ніч-гори. Затисянський вітерець, що народився десь біля берегів Дунаю і набрався сили на Великій Угорській рівнині, шалено напирав на тонку, криву зверху сосну. Вона хиталася з легким пустотливим скрипом: «Захочу впаду, захочу встою».

У цьому неповторному світі, світі кордону, Смолярчук буде жити доти, поки не пройде всі прикордонні посади — від рядового до генерала. Це він твердо вирішив.

Смолярчук сів на камінь, поруч єфрейтора.

— З моєї точки зору, на кордоні немає нічого підозрілого, — сказав він. — А як у тебе, Каблуков? Що ти бачиш озброєним оком?

— Поки що нічого цікавого нема.

Він довго, мовчки і нерухомо, немов скам'янілий, сидів біля стереотруби, не зводячи її всевидячого ока з лівого берега Тиси. Здавалось, він ладен був сидіти отак годинами, хоч до вечора. Але він скоро відірвався від приладу і з тривожною радістю подивився на товариша. Смолярчук по його очах, по збудженому рум'янцю, який до краю заливав щоки Каблукова, зрозумів, що той побачив за Тисою щось надзвичайно важливе.

— Бачиш димар зруйнованого цегельного заводу на тому боці? — спитав Каблуков. — Бачиш дірку посередині, снарядну пробоїну?

Смолярчук кивнув головою.

— Дивись! — Каблуков підштовхнув Смолярчука до приладу і нетерпляче спостерігав, як той вмощувався на камені, відшукуючи зручну позицію. — Ну, бачиш?

— Бачу… — Смолярчук з подивом глянув через плече на єфрейтора. — Бачу дірку від бублика…

— А ти краще подивись.

— Та вже краще нікуди! — Він знову припав до окулярів. — Он димар, он снарядна дірка в цьому самому димарі.

— А в дірці уже нічого нема?

— Нічого.

— Зник, значить. Перевіримо.

Каблуков знову сів за прилад і терпляче чекав і чекав. Звичайно, прикордонник, натренований у процесі служби, діє, як терплячий спостерігач на сторожовій вишці; як слідопит, він переслідує порушника на найдальшу дистанцію і, якщо це необхідно, зав'язує з ним гранатний поєдинок або кидається в рукопашну. Добре, коли прикордонник уміє скрізь як слід трудитися. Але непогано, якщо він має особливо великі успіхи, скажімо, тільки в роботі з собаками, лише по сліду, під час спостереження або в дорозі.

Каблукова вважали відмінником прикордонної служби, хоча не був майстром на всі руки, як Смолярчук. Великі успіхи він здобував лише у спостереженні. Пильне в нього було око: бачив те, що іншому було недоступно.

— Є, є! — раптом скрикнув Каблуков, хапаючи Смолярчука за руку. — Дивись, швидше! — Смолярчук