Читати книгу - "Фіолетові діти"

мене. І ще — поки я з ним, мені більше ніколи не треба буде ні про що думати. Я почуваю, що так воно і буде. Мені хочеться, щоб про мене дбали. Я подумала… І звільнилася. Поклала, як то кажуть, на школу… Невелика втрата!

2.10.20… р. Субота.

Сьогодні ми з Арсенієм ходили до туристичного бюро, вибирати тур по Японії. Запланували поїздку на початок листопада. І ще він купив мені каблучку. Але… не просив мене одружитися з ним. Мабуть, хотів… але злякався. Мені здається, він боїться втратити свою незалежність. Я трішки рознервувалася, а потім вирішила, що трохи поночую дома. Треба дати йому час.

3

Щоденник Альони мені майже нічого не прояснює, натомість ставить купу нових запитань. Хто такий цей таємничий Арсеній? Хто за нею стежив? І головне запитання — від чого вона наклала на себе руки? В щоденнику ні слова про те, що їй набридло життя. Вона була закохана, щаслива. До того ж самогубці не будують планів на майбутнє…

Отже, її вбили? Хто? Діти?

На сьогодні я призначила зустріч Майї Верболаз. Але вона не з’явилась у школі взагалі. Тому вирішую передзвонити її батькам. Слухавку бере батько:

— Професор Верболаз слухає!

— Доброго дня, Іване Григоровичу, — чемно вітаюся, трохи здивована таким офіційним «алло», що одразу поставило мене на щабель нижче, і теж пробую бути якомога офіційнішою: — Це вас зі школи турбують. Вашої дочки не було сьогодні на заняттях. Ви б не могли пояснити причину?

— Вибачте, з ким я розмовляю? — холодно уточнює батько Майї.

— З Дариною Миколаївною, шкільним психологом, — не менш холодно відповідаю. В слухавці пауза, професор кашляє, а потім хриплим голосом перепитує:

— Кх-х. Зі шкільним психологом? Вибачте, як ви кажете ваше прізвище?

— Рудь Дарина Миколаївна.

— Так, так… Кх-х, — знову кашляє Іван Григорович, трохи мовчить і, наче добираючи слова, веде далі,— Майя хворіє… На застуду.

— А коли Майя повернеться до навчання?

— Кх-х. Маємо надію, що з понеділка.

— Дякую… До побачення.

4

Приходжу додому після школи. Коли я біля дверей копирсаюся в сумочці, шукаючи ключі, сходами підіймається сусідка з третього поверху — огрядна пенсіонерка в старомодному синьому пальті й стоптаних черевиках. Вона човгає, ледве переставляючи ноги. В руках тримає пакетик з кількою, з якого цебенить тоненька цівочка розсолу. Біля неї біжить гладкий сірий кіт, задерши до гори хвоста. Вона щось ласкаво бурмоче до нього. Потім помічає мене:

— Добрий день, Дариночко!

— Здрастуйте, — відповідаю і нарешті встромляю ключ до замка.

Вона дивиться на мене, і я бачу по вдоволеному і трошки хижому виразу обличчя, що вона має намір як слід зі мною попліткувати: поговорити про своє нещасне життя, і про те, які гарні були у мене батьки, і які зараз недобрі люди навкруги. Я кажу подумки: йди додому — в тебе кіт голодний, немає, немає в мене на тебе сили. Але стара не слухається моїх думок і вже зупиняється… Раптом я помічаю, що над її головою колишеться чорна тінь, схожа на безформну пляму, і повільно простягає до мене щупальця. Я кліпаю очима — тінь щезає. Примарилося… Мабуть, від різниці освітлення між вулицею і під’їздом…

— До побачення, — кажу сусідці якомога чемніше і, поки вона розтуляє рота, швиденько забігаю до себе й зачиняю двері.

У квартирі пахне старими меблями, пилюкою та запустінням. Замикаю двері зсередини. Сьогодні, як ніколи, гучно лунають мої кроки коридором. Порожньо.

На мене навалюється втома. Я зараз нічого не можу, я зараз нічого не варта… Світ пручається і не підкоряється моїй волі. Він ніби гумовий, скільки його не гамсель — через секунду такий, як був.

Нічого не змінити.

Нічого не дізнатись.

Скидаю плаща та черевики. Заходжу до вітальні. Проводжу пальцем по пилу на піаніно: чорний слід зміїться під моєю рукою. Падаю на диван і дивлюся на стелю — вона потріскана, з залишками ліпки по краю. На мене навалюється така туга… Щось неправильно в моєму житті… Щось не так у цьому світі…

І нема спасіння…

Нема виходу…

Я в лабіринті безглуздих дій…

Знайомий світ тріщить по швах, але в його дірках не видно світла…

Незрозуміло. Боляче. Дивно. Дивні діти… Дивна я. Бо, мабуть, більше нікому в школі нема до них діла. Всі немов сплять і не помічають нічого. П’ють заспокійливе слонячими дозами.

Я працюю серед сновид…

А в світі щось відбувається. Я це не тільки розумію — я це відчуваю. Відчуваю ці зміни, що насуваються із залізобетонною невідворотністю. Вони лякають мене, дратують, розколюють ізсередини…

Одна частина свідомості зазирає мені в очі знайомою безоднею і шепоче: поринь, поринь у мій морок, в мою космічну велич, у мій світ без правил і затишку… І щось ворушиться в душі, ніби спогад, і від цього така печаль… А друга волає від страху перед холодним, невідомим, страшним новим світом, перед тією безоднею, що заманює, перед первісним жахом смерті, що сковує волю, бо я ж пропаду, тільки…

Тільки що?

Не знаю!

Не хочу знати!

Поверніть мені все назад!

Поверніть!

Я схлипую, розтираю сльози по обличчю, мене охоплює така лють! На себе, на ситуацію, в якій я опинилася, на весь цей божевільний світ! Я