Читати книгу - "Дилер реальності"

і від’їжджаю від ресторану. Устигаю побачити в дзеркалі, як поруч із Сумо зупиняється величезний чорний джип, і товстун зникає на задньому сидінні, помахавши мені на прощання рукою. Запізно, друже, я вже вляпався в цю справу по вуха. 0014

Наступний день у «Транс-Реалiтi» я проводжу у вивченні безлічі нудних циркулярів і посадових інструкцій, а також підписання цілого стосу договорів про нерозголошення. Ближче до вечора, перед вечіркою в Марка, телефоную своїй ніндзя-повії – байкерці Лінн. Вона приїжджає за пів години – ніби чекала на мій дзвінок. Швидкий секс. Блискавичний.

Розповівши їй про Марка і про вечірку, пропоную вирушити туди разом, а оскільки я маю намір набухатися, вирішуємо їхати на її мотоциклі. Перед виїздом я закидаюся двома пігулками – одна від стресу, друга для концентрації уваги – цікаво, як вони спрацюють разом.

Марко живе на іншому кінці міста, на вулиці Емеральд Гілл – район із розкішними резиденціями та мальовничими особняками. Ми дістаємося туди дуже швидко – чи то через швидкісне водіння моєї подруги, чи тому, що через пігулки починають згортатися простір і час. Лінн глушить мотор перед високими ворітьми, і до нас виходить охоронець, якому я повідомляю, що ми приїхали в гості до Марка. У списку виявляється тільки моє ім’я. Ми чекаємо.

За деякий час перед нами з’являється господар вечірки. Він одягнений у розхристану яскраву сорочку, лляні штани та сандалі. Волосся його розпатлане, щоки умазані губною помадою, а в руці він тримає келих із шампанським. Я знайомлю Марка з Лінн, яка вже встигла зняти шолом, але, як і раніше, сидить у сідлі мотоцикла.

– Послухай-но, Золтане, тут таке діло… – вимовляє Марко. – Забув тобі сказати: вечірка тільки для співробітників.

Я не встигаю нічого відповісти – мене випереджає Лінн:

– Немає проблем. Я заїду по тебе пізніше, Зете.

Вона рушає, а ми з Марком проходимо за ворота.

– Твоя подружка не образилася? – запитує він.

– Її складно образити.

Як на асистента креативного директора, мій новий приятель влаштувався моцно. Простора доглянута територія, двоповерховий особняк із лаконічним фасадом у скандинавському стилі. Біля нього – великий квадратний басейн, навколо якого тусуються чоловік із тридцять гостей. Упізнаю кілька знайомих: товстого Фо Ці з Фінансового департаменту, який розвалився в шезлонгу, і головного юриста корпорації, Авґусту, яка, помітивши мене, багатозначно підморгує поверх свого келиха. Ані Рамбана, ані Ґааді серед гостей я не знаходжу. Марко виходить, щоб налити мені випити, і щасливо забуває про мене, розговорившись із двома дівчатами в яскравих сукнях. Заволодівши пляшкою віскі, залишеною на столику неподалік, наповнюю келих по вінця. Після цього беруся розглядати веселеньку компанію, користуючись тим, що на мене ніхто не звертає уваги.

Компашка біля басейну зібралася досить різношерста: і солідні чоловіки, і літні дамочки, й офісні старлетки, і молоді кар’єристи. Незважаючи на відмінності у віці та зовнішності, усі учасники тусовки як ніби зліплені з одного тіста – подібності в них набагато більше, ніж відмінностей. Однакові вирази облич, манера триматися, жестикулювати… Невже робота в одній корпорації здатна накласти такий відбиток? Чи чекає на мене таке саме форматування? Поки я розмірковую про це, встигаю допити перший келих. У той момент, коли наливаю другий, до мене підступає Авґуста Юстас.

– Роздивляєшся публіку? – цікавиться вона.

– Певна річ, адже нам разом працювати… Сподіваюся.

– Іще надивишся, – каже Авґуста, поправляючи кольє з діамантовим католицьким хрестиком.

Цей жест має привернути мою увагу до її декольте – так, власне, й виходить. Очільниці Юридичного департаменту добряче за сорок, але одразу видно, що вона доглядає за собою. До того ж, поза офісною обстановкою вона здається мені набагато привабливішою. Немовби відчувши флюїди, що виходять від мене, дама бере мене під руку, і ми робимо рандеву навколо басейну.

– Золтане, ти б, напевно, хотів, щоб я познайомила тебе з усіма? Якщо вже Марк цього не зробив, – каже вона.

– Уважаю за краще не квапити події, слухаючи вашої поради.

– Але з паном Фо, гадаю, ти вже бачився?

– Привіт, Золтане! – китаєць робить вигляд, що збирається підвестися з шезлонга, але, звісно ж, залишається на місці.

– Фо – справжній буддист, – пошепки повідомляє Авґуста. – Взагалі в корпорації лояльно ставляться до різних віросповідань.

– Це я вже зрозумів. – Я пригадую графіті із зображенням божественних посиденьок, що я побачив на стіні мітинг-руму.

– Містер Ці – економіст від Бога, – веде далі моя супутниця. – У Китаї йому пророкували посаду міністра економіки, але наш друг надав перевагу банківській сфері. А коли партія спробувала відтиснути його багатомільйонний бізнес, він був змушений утекти до вільної зони Сінгапуру, аж тут і нагодилася пропозиція від Саула. Я чула, що він зумів вивести з країни лише десяту частину своїх активів – достатньо, щоб стати ключовим акціонером, – а рештою поживилися партійні бонзи.

– А Іґґі Бьольверк теж тут, на вечірці? – поцікавився я.

– Ні, наш Іґґі уникає світських вечірок, – посміхнулася Авґуста. – До речі, ти знайомий із його історією?

Заперечно хитаю головою.

– Він служив фахівцем із держперевороту в європейських спецслужбах, а потім погорів на якомусь африканському проєкті,– повідомляє моя супутниця. – Проте згодом стало відомо, що він працював не лише зі спецслужбами, але й із приватними клієнтами. Тож репутація в Іґґі тепер така, що краще йому з Сінгапуру не виїжджати. Повсюди – і в Європі, і в Азії, і в Америці – його з радістю засадили б років на сто.

– Цікаво! Виходить, пан Ґааді зібрав у раді акціонерів корпорації «грішних ангелів»? – вирішив я її спровокувати.

– Гадаєш, мене це теж стосується? – стрепенулася вона. – Ну, ти й нахаба, Золтане! Хоча, знаєш, у твоїх словах є певна частка правди.

У цей момент до нас підрулює Марк, який має ще більш розпатланий вигляд, ніж раніше.

– Авґусто, ви не проти, якщо я на деякий час викраду вашого супутника? Хочу показати йому будинок.

– Тільки не забудь повернути його. – Перш ніж відпустити моє зап’ястя, дама досить міцно стискає його.

Будинок Марка всередині виявляється так само привабливим, як і зовні: багато світла, просторі кімнати, білі стіни, завішані крупноформатними чорно-білими фото, переважно естетське ню.

– Давно купив цей палац? – цікавлюся я, поки ми піднімаємося сходами.

– Та що ти, це не мій будинок. Корпорація орендувала його для вечірок, і мені, як головному патімейкеру, запропонували тут жити. Бачу, ти часу не гаєш, приятелю. Що цікавого дізнався від Авґусти?

– Нічого конкретного, – ухильно відповідаю я.

У цей час Марко помічає темно-синій кабріолет, що заїжджає на територію резиденції. За кермом сидить засмагла шатенка в білій блузці – її обличчя звідси я розгледіти не можу.

– Це Катрін, – поквапом вимовляє він, вибігаючи з тераси. – Я маю її зустріти.

Залишившись на самоті, я допиваю своє віскі й далі спостерігаю за тим, що відбувається внизу. Із появою шатенки публіка помітно пожвавлюється. Багато хто