Читати книгу - "Просто гра"

в широке шкіряне крісло, брала тарелю з печивом, яке власноруч пекла для такого випадку Ядвіга Армандівна, і, неспішно смакуючи випічкою, слухала розповіді жінки…

Марго застала свекруху у дворі. Жінка поливала квіти у вазонах, що висіли на відкритій літній терасі.

– Мої вітання, Ядвіго Армандівно! – привіталася Марго.

Вона обняла свекруху, поцілувала в щоку.

– Вітаю, сонечко! А я вже гадала, що ти забула стару, яка набридає своїми спогадами, – простягла руки до гості жінка.

– Про що ви?! Мені завжди цікаво слухати про ваше життя. Печиво є? – посміхнулась Марго.

– Не боїшся зіпсувати фігуру?

– Хочу послухати ще одну розповідь.

– Тоді запрошую! Я просила Ярика передати, щоб ти заїхала до мене. Він передав?

– Так. Ярик зараз за кордоном, а я одразу до вас!

У кімнаті Марго всілася на улюблене місце, готова вислухати ще одну історію, але Ядвіга Армандівна сказала, що має до неї серйозну розмову.

– Я вас слухаю, – сказала Марго, дивлячись їй прямо в очі.

– Марго, скільки часу ти вже з Яриком?

– Майже вісім років, – відповіла та.

– Вибач, але я маю знати, чи користуєтесь ви контрацептивами? Це не проста цікавість, повір мені!

Марго розгубилася, але сказала, що ні.

– І ти жодного разу не вагітніла?

– Поки що ні.

– Я так і знала, – зітхнула жінка. – Будь-який рід мусить мати нащадків…

Вислухавши пропозицію свекрухи, Марго одразу категорично заявила:

– Ні! Це неможливо!

Але Ядвіга Армандівна була переконливою. На те, щоб невістка погодилася на її пропозицію, жінці знадобилося понад дві години.

– Мине час, і ти згадуватимеш мене із вдячністю, – сказала на прощання жінка й обняла невістку. – Рада, що ми порозумілися!

Розділ 17

Коли Ілля отримав добру порцію стусанів від хлопців Латиша, його заштовхали в невеличку кімнатку без вікна.

– Питимеш, коли захочеш! – сказав один із хлопців і кинув на долівку пластикову пляшку з водою.

Ілля роззирнувся. У напівпітьмі він знайшов вимикач й клацнув – у кімнаті стало світло. У кутку – ліжко з металевими бильцями, на ньому – брудний смугастий ватяний матрац. Ілля зробив кілька ковтків, ліг на ліжко. Боліло все тіло, у голові гуло, але то все було дрібницею порівняно з тими важкими думками, що гнітили його. Ілля вже почав сумніватися в тому, що мав рацію, звинувативши Латиша в ганебному вчинку. Поки зрозуміло одне: він потрапив у халепу, з якої не знав, як виплутатися. Ілля не бачив виходу і почувався твариною, що потрапила у капкан. Тепер він мусить або сприйняти неминуче, або відгризти собі кінцівку і звільнитися. Згадалася мати, яка гарувала все життя, проте нічого гарного не бачила.

«А тепер доведеться продати житло, щоб розрахуватися з Латишем, – розпачливо подумав Ілля. – Іншого виходу немає».

Щойно хлопець згадав про те, як позбавив своїх рідних власного житла, йому одразу стало зле.

«Доведеться винаймати житло. А де брати кошти, щоб його оплачувати? І так ледь кінці з кінцями зводимо, – розмірковував він. – Треба було дослухатися поради Миколи і звернутися до батька Наталії. Звичайно, що все життя жив би, вислуховуючи докори тестя, але б мати з братом жили спокійно».

Ілля заплющив очі, і перед ним постав образ Наталії – гарненької, з великими синіми очима. І тут же, щойно він згадав про кохану, у грудях похололо від усвідомлення, що він її втрачає.

«Доведеться йти до батька Наталії. Треба все пояснити, покаятися, впасти в ноги і благати, щоб той допоміг», – вирішив хлопець.

Він не знав, як після того зможе жити з Наталією, дивитися їй у вічі й боятися, що за кожного проступку вона згадуватиме його сором і дорікатиме: «Ти – невдаха!»

«Який сором! – картав він себе, обхопивши голову руками. – Один раз хотів довести, що я чоловік, що зможу подбати про свою дружину, сім’ю, а виявилося, що ні на що нездатний. То, може, взагалі не псувати Наталії життя? Вона народить дитину, скоріш за все, вийде заміж, я сплачуватиму аліменти, буду іноді бачитися з дитиною».

Така думка здалася йому рятівною, але, пригадавши, що, окрім аліментів, доведеться сплачувати ще винаймане житло, а також за щось жити, вмить відкинув її. Від напливу думок страшенно розболілася голова. Здавалося, що вона тріщить, як стиглий кавун, і ось-ось репне. Похитуючись, Ілля дійшов до пляшки з водою, нахилився, поточився і ледь не впав. Він попив води, хлюпнув з пляшки на руку, вмився – і все навколо стало на місце. Він допив воду, ліг на ліжко і незчувся, як забувся в тривожному сні. Йому наснилася Наталія. Вона стояла поодаль, тримаючи немовля на руках.

– Ну що, невдахо? – насміхалася вона. – Захотів бізнесменом стати, а лишився без штанів?

Наталія засміялася, а він хотів пояснити, що все робив заради того, щоб бути з нею, але дівчина віддалялася, щойно він до неї наближався.

– Тримай дистанцію, невдахо! Ти не нашого поля ягода! – крикнула вона.

Ілля прокинувся, повів очима навколо і повернувся в жорстоку реальність. Йому хотілося до туалету, тож Ілля почав гепати кулаками у двері.

– Агов! Відчиніть! Є хтось там?!

Він дослухався – за дверима тиша. Покрутившись на ліжку з пів години, він помочився у порожню пляшку. Думки стали ще важчими. Ілля вже сумнівався, чи доведеться йому залишитися живим, чи вивезуть кудись у ліс та живцем закопають. Він спробував поштовхати двері – вони були надійно замкнені.

«Мені кінець! Я пропав!» – стугоніло в скронях.

Ілля не міг ні про що думати. Відчай охопив його, скував по руках і ногах настільки, що не міг ні про що думати. «Якщо я залишуся в живих, то це буде диво», – майнуло в нього в голові.

Ілля ліг на ліжко, відвернувся до стіни й скрутився калачиком, обхопивши плечі руками.

Розділ 18

Марго підійшла і сіла поруч з охоронцем бранця. Хлопець запалив цигарку й затягнувся.

– Як він? – спитала Марго.

– Сидить, – відповів він.

– Ти водив його до туалету?

– Ні.

– Чому?

– Зводжу перед тим, як здаватиму зміну. Не накладе ж він у штани до вечора, – хмикнув Малий.

Малим хлопця звали не за невисокий зріст, навпаки, він був доволі високий, широкоплечий, займався плаванням, ходив у тренажерний зал. Як він опинився ву бригаді Латиша, Марго достеменно не знала. Їй було відомо лише те, що юнак отримав таке прізвисько за свій юний вік: йому було не більше двадцяти років.

– І не годував? – чи то запитала, чи ствердно промовила жінка.

– Не було такого наказу.

– Відведи його до туалету і дай мені змогу з ним поговорити, – наказала Марго.

– Як скажеш, – промовив той і неохоче побрів