Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

рядном. Чому зреклися ми такої вражаючої простоти, що була запорукою духовної цноти і непідробного щастя? Хіба тепер, коли нас заливає потоп речей — телевізорів, магнітофонів, пральних машин, сервантів, кухонних причандалів, машин, розмаїтих страв, книг, часописів, — хіба, маючи в сотні разів більше тих «дарунків» науково-технічної ери, ми маємо бодай на дрібку більше радості й втіхи?! Навпаки! Втрачено — і, може, навіки — чари безпосереднього контакту людської душі з Матір’ю, що нас породила, виплекала в тисячолітніх мандрах і пошуках, з Природою...

Звичайне село, проте воно відобразилося в дитячій уяві, як щось казкове, містичне, вічне. Може, то і є правдиве бачення світу, про яке завжди говорили мудреці, — бачення очима серця ?

Стежиною поміж городиною я біжу на леваду, далі трави, квіти. Стежечка понад ставом. Ланцюжок із кількох ставків пролягає у затишних долонях розлогої долини; ті розкішні плеса творяться завдяки загатам-греблям із потоку-річечки, що зветься Росавкою. Росавка, Роставиця, Роська, Рось! Скільки хвилюючих гідронімів, що свідчать про славну давнину цих благословенних країв! Тут формувався дух росичів, русинів, русичів, тут вони набирали снаги для безмірного космічного шляху. Чи не розгублено скарби пошуку на манівцях останніх віків?

Ставки широкі, розкішні, порослі густим очеретом та цар-зіллям. Риби — карасі, лини, коропи, окуні — сонно нишпорять в прозорій воді. А поміж ними — блискучі жуки, чорні п’явки, а на поверхні води — меткі павуки, що безкоштовно показують диво ходження по водах...

На тім боці — гряда високих круч, порослих материнкою, звіробоєм, полином, дикою полуницею. Далі — поля, за ними — село Кадомка. Трохи праворуч — за ставом — куток, що зветься Коробівщиною. Там багато сімей з прізвищем Коробенко. Перша моя вчителька — Леся Сергіївна Коробенко-Григорівська — мешкає там. Чорноока, експансивна, справедлива, щира — вона чомусь одразу відзначила мене в першому класі, полюбила, запросила до хати, дарувала книги з власної бібліотеки. Чоловік — теж учитель — Лаврін Йонович: могутній, широкоплечий козарлюга, доброзичливий, людяний, покладистий. Він викладав російську мову в старших класах і геометрію. Мало це подружжя сина Юрка, молодшого від мене на рік чи два. Ми разом гуляли, читали, майстрували згодом самопали, стріляли з них по жабах та воронах. У Коробенків був патефон, вони часто слухали записи пісень — більше народних: «їхали козаки із Дону додому», «Ой на горі та й женці жнуть», «Засвистали козаченьки». Чимало було мелодій танго, які мені чомусь дуже подобалися: «Бризки шампанського», «Дощ іде», ще щось, не пам’ятаю...

Але те все — трохи пізніше. Перші знайомства — поруч. Через дорогу живе сім’я Стеценків: стара мати, два сини — один вже вчителює, Іван Степанович. Другий — Микола, трохи старший від мене, музично обдарований. Він гарно грає на балалайці, на мандоліні. Має детекторний приймач. Картонний циліндр, на ньому намотано блискучий дріт з рухливим важільцем (реостат), зверху — кристалик детектора. Надворі — від дерева до дерева — довжелезна антена, заземлення. Тикаючи струною в кристалик, можна намацати передачі радіостанції імені Комінтерну: різні промови, міжнародні вісті, музику, передачі для дітей. Інколи мені дозволяють надіти навушники, і тоді я пірнаю в світ рукотворної казки.

Але найбільше я люблю бувати у батьковій кузні. Вже перебігши Стеценків сад, ступивши на стежку, що прокладена понад цариною, чуєш тяжке гупання молота, дзвінкий спів молотка. Ті звуки чомусь видаються мені такими ж природними, як грім під час грози, як шум вітру, як кукурікання півня на світанку, як хлюпання хвилі в ставку. І ще чимось він подібний, той переспів молота й молотка, до церковного дзвону; на початку тридцятих років в церкві ще була служба, інколи понад селом котився благовіст або тривожний сполох в час пожежі, і ті згуки гармонійно вливалися в щоденне життя села. Пізніше хрести поскидали, дзвони зняли, кудись вивезли, попа відправили на Соловки. В безголовому храмі зробили сцену, там виступала самодіяльність, крутили німі кінофільми...

Так от... Ступаючи під драну покрівлю колгоспної кузні, я одразу ж відзначаю біло-синій вогник над горном і жилаві батькові руки. На ковадлі — шмат розжареного металу, молот, хвацько охаючи, лупить по ньому, мне, плавить, гне в дугу, не дає загуснути в постійній формі, а молоток танцює в ковалевій долоні, перескакуючи з ковадла на сяюче залізо, показуючи, куди бити, як і з якою силою. Хутко, майже блискавично, те хаотичне вариво набуває зграбної форми, вихорошується, темніє і, пірнувши у відро з водою, випускає хмарку пари, а ще згодом, скупавшись, вискакує на світ сокирою або рогачем, череслом або кочергою...

Та найбільше мені до вподоби та мить, коли з-під молотка скачуть увсебіч рясні іскри, вони мені одразу ж нагадують нічиє зоряне дивоколо, і жодних труднощів не викликає зусилля уяви — побачити батька як космічного велета, який на ковадлі життя виковує нові небеса і нові планети. Недарма, певно, наші прадіди вважали ковалів чаклунами, магами!

Батько спостерігає, що я прийшов у гості до нього, проте праці не зупиняє, лише підморгує мені підбадьорливо. Інколи дає мені пофукати міхом, розжарити у горні чергову заготовку. Я щасливий з такого довір’я, мені радісно роздмухувати батьківське вогнище. О, якби я й життям своїм зміг здійснити те давнє доручення! Хто скаже — чи сталося так, чи ні?..

Тут, поруч з кузнею, в колгоспній конторі, я вперше побачив фантастичний фільм «Подорож на Місяць». Пам’ятаю, що консультував його Ціолковський. То була незабутня подія! Суть не в змісті, фільм, як я пізніше переконався, був примітивний і навіть немічний, але він став чарівним ключем для відкривання якихось втаємничених замків у моєму єстві. Можливо, це був «кесарів розтин» лабіринтної плівки повсякденності і в полонену свідомість ринувся потік образів та вражень з далекого, забутого, космічного минулого!

Той отвір вже ніколи не заростав, крізь нього магнетично дихав легіт Вічності, кликав, манив, обіцяв. Відтоді мене вабили будь-які книги, пов’язані з далекими світами, з чаклунством, з астрономією, з фантастичними ідеями. Байдуже, чи талановитими були ті книги або фільми, чи слабенькими, моїй душі було достатньо легенького пунктиру, все інше вона доповнювала власним втаємниченим скарбом, глибинною чашею генетичного досвіду.

Кілька дореволюційних книг лишилося від діда Василя: «Популярна астрономія» Фламаріона, «Кінець світу» його ж таки, ще щось, видрукуване в журналі «Вестник знання». Далі мене зацікавили фантастичні книги Володимира