Читати книгу - "Аурентина, Андрій Всеволодович Дмитрук"

нічого, трясли парашутиками і поскакували, мало не зачіпаючи шоломів.

— Дай-но, — сказала Віола і відібрала пістолет.

Улдіс не пручався, навіть закивав схвально, коли вона вистрелила вбік, — просто так, у білий світ, для демонстрації, — а потім жбурнула їх останню зброю в гущавину лискучих спин і присосків. Він починав дещо розуміти і майже не здивувався, побачивши, що посланці острова відступають назад до берега, і навіть літуни залишили свій пост.

Віола наказала катеру вислати інший гравіхід, називала координати. А Улдіс, — як і вона, вже по коліно у воді, — заворожено дивився на її різкуватий, майже чоловічий, але такий юний і досконалий профіль, з невисохлими стрічечками сліз на оливкових щоках, з буйними кільцями чорного волосся, яким тісно в бульбашці шолома.

Тільки тепер він зрозумів до кінця, чому так поважно перешіптувалися в Службі відправлення на космодромі, дізнавшись, що розвідувальний політ виконує Віола Мгеладзе. Чому так відверто заздрили йому молоденькі техніки, які готували корабель.

Невже це вона казала, що не може заснути, якщо не обніме подушку?

Є люди, створені для космосу, для небезпечного світу повсякчасних сюрпризів. І не обов’язково це найерудованіші, найлогічніші, бодай найталановитіші у своїй галузі. Не обов’язково — найхоробріші, витривалі, впевнені й веселі. Напевно, вся річ у тому, що є люди, створені для космосу, такі, що вміють з ним домовлятися. Можливо, це просто найдобріші люди? Так би мовити, генії етики?..

Перед ним раптом постала дивна, казкова картина. Віола (без шолома, в усій красі свого буйного волосся) стояла з розкинутими руками, затуляючи щось величезне, безформне, якусь пульсуючу неосяжність, місцями — непроглядно-темну, місцями — сяючу. Згусток мороку й вогнів, спокою і шаленого руху.

Можливо, був там і об’єкт Ікс, віднині на довгі роки врятований від усіляких експериментів, оскільки Земля не дасть спустошити під будівництво бодай клаптик планети, на якій прийнятна етика. А може, варто частіше згадувати слова Віоли про проникнення всередину Ікса, розвивати дослідження саме по цьому шляху?

Можливо, в дивовижно-упорядкованому хаосі за спиною Віоли-захисниці гніздився й сам болотний світ. Цікава планета, пасовище розумних островів, що воюють. Треба ж! У центрі кожного з лісових масивів відсиджується під грунтом той, хто керує легіоном очей, вух, ніздрів, язиків, робочих і годувальних органів, кожен з яких, очевидно, був колись самостійною живою істотою. Ех, подивитися б на нього, “лісового царя”, котрий поневолив місцеву фауну, перетворив могутніх тварин у придатки свого нерухомого тіла…

А може, придатки тіла — в могутніх тварин…

Коли-небудь дізнаємося. Скоро тут велично спуститься крейсер Десанту, з нього виповзе армія машин, і розпочнеться робота. Освоєння того, що Віола зрозуміла й осягнула інтуїтивно, майже не маючи на те підстав, ще до того, як “очі” й “руки” лісу почали передавати одне одному викрадений пістолет.

Віола не тільки домовиться з тим, відносно кого — чи чого? — неприйнятне поняття “домовлятися”. Вона зігріє істоту, вигляд якої змушує її ж, Віолу, бліднути й заплющувати очі.

“…Я вірю у Віолу, котра затуляє собою всю Метагалактику. Але я не склав іспит при всій своїй зарозумілості, при всій абсолютистській ерудиції. Я провалився, і моя доля вирішена. Мабуть, краще буде докласти зусиль і піти самому, немовби за власною ініціативою…”

— Двадцять два сімдесят п’ять, даю пеленг… Не треба, Ул, тобі нема про що турбуватися — у нас все гаразд, чи не так? Я лише спочатку перелякалася, а тепер все минулося. Тож посміхнися!

Вода, на щастя, була в’язкою, широкий і плоский гравіхід занурювався дуже повільно. Улдіс слухняно посміхнувся (“піду від неї, піду, якщо матиму силу…”), слухняно посміхнувся, тому що він був з цієї Метагалактики, а отже, Віола затуляла і його і не могла говорити інакше…

ДОРОГА ДО ДЖЕРЕЛА [9]

Потім Віолі іноді снилася ця жінка. Жінка, котрої не існувало. Чомусь уявлялася вона невисокою блондинкою з прозорими, повними відчаю волошковими очима. Блондинка в рожевому комбінезоні, яка з криком біжить по кільцевому коридору під зловісне виття екстреного прискорення. Відновлювач[10] подав іншу картину катастрофи та іншу зовнішність загиблих членів екіпажу, але сон періодично повторювався, і Віола протягом багатьох років не хотіла викидати його з пам’яті.

…Полум’я охопило катер.

Віола намагалася підійти до величезного крейсера, що висів над полюсом Аркадії, але крейсер безмовно викинув біло-фіолетовий спалах. Мирний, просторий корабель, — на таких подорожують з усією технікою Будівничі або колоністи-переселенці, оточені дітьми і стадами. Нині крейсер був у гніві — і тому забарвлений чорним оксамитом, немов кит, що ковтає зірки.

Катер корчився, його понівечений мозок безглуздо гарячкував: гнав плями всіх кольорів по шкірі корпусу і оббивці каюти, вирощував з підлоги меблі, захлинався музикою чи інформ-зведеннями. Нарешті, вмираючи, катер відстрелив рятівну капсулу.

От уже продірявлено кошлату ковдру хмар. Під невагомою кулею проносяться льодові язики приполяр’я, буре мілководдя осінньої тундри. Віола примусила себе не думати про ворога, про можливу загибель, про біль в обгорілому плечі. За останні роки організм Віоли був цілком перебудований, кожна клітина вирощена заново. Свідомість могла керувати обміном речовин — треба лише зосередитись… Вона так і зробила. Наказом зростила розірвані судини — дала бурхливий ріст епітелію — кинула маси лейкоцитів до лівого плеча… Поки капсула ширяла над Аркадією, опік зарубцювався, а потім зник і рубець. Віола розстебнула куртку, помасувала нову шкіру.

Божевільний корабель більше не стріляв. У середніх широтах по зелених кучерявих рівнинах галузилися спокійні річки. Біля передгір’я ліс був устелений чорними залисинами. Вона придивилась