Читати книгу - "Амок, Янка Мавр"

метис, із своєю дружиною. Іноземці зирнули один на одного й почали тихо перемовлятися. Видно було, що вони дивуються, як допускають темношкірих людей у генерали.

Ван-Гук помітив це і сказав ван-Декеру:

— Це головнокомандуючий яванськими військами, талановита і віддана людина. Але все ж на таку посаду краще було б призначити кого-небудь з наших. Тут він великий туз, а в Голландії з ним навіть посоромилися б привітатись.

— Це тільки свідчить, що ми невдячні своїм вірним слугам, — відповів Декер.

— Зате вони тут на це поскаржитися не можуть, — промовив ван-Гук.

Заворушилися присутні, черговий ад'ютант крикнув на весь зал: «їх високопревосходительство генерал-губернатор!» У глибині залу відчинилися двері, музика заграла голландський гімн, і поважно, повільно виплив генерал-губернатор з дружиною.

Присутні підхопилися, низько вклонились. Генерал-губернатор у відповідь ледь-ледь нахиляв голову, привітався з найважливішими особами, перемовився з ними кількома словами і пішов на своє місце. Гості розділилися на групки і чекали початку балу.

Заграли полонез, генерал-губернатор запросив дружину французького консула і почав танець. За ним — якийсь консул з дружиною генерал-губернатора, а там далі — по чину. З великою пошаною спостерігала проста публіка, як танцює «сам» генерал-губернатор.

Бал розпочався. Через кілька хвилин генерал-губернатор вийшов з ряду й сів у окремому кутку разом з найвищими чинами, а танцювала вже простіша публіка.

За полонезом пішли інші, «неофіціальні» танці. Публіка переміщувалася, змінювалась. Усі вікна були відчинені; за ними вабили до себе веранди. Ван-Декер з цікавістю розглядав оригінальний бал; згодом ввічливість примусила і його піти танцювати з дочкою ван-Гука.

Потім він вийшов на веранду. Навколо був сад, обнесений високою стіною. Пальми, банани та інші екзотичні рослини переносили його в новий, незнаний світ. Але музика, парадна публіка в сюртуках, фраках, мундирах і все інше, що було навколо, свідчило, що світ тут такий самий, як і в Гаазі, Відні, Лондоні, Парижі. І так само простий народ стоїть там, на вулиці, і заздро поглядає, як веселяться пани.

— Дивлюсь я на все це і дивуюся, — почувся збоку голос англійського консула. — Що собі думають голландські власті? Через десять-двадцять років не лишиться жодної чистокровної білої людини. Все перейде в руки бурих, жовтих, кофейних та інших кольорових створінь. І як голландцям не соромно водитися з цими кофейними генералами й чиновниками? У нас їх і на поріг не пустили б, а тут вони рівноправні. У нас, коли англієць візьме собі кольорову дружину, його вже не приймуть в жодному пристойному домі. А тут, у домі самого генерал-губернатора, цілий звіринець.

— Воно так, — промовив другий чоловік, французький консул, — але поки що ніякої шкоди для голландців ми не бачимо. Протягом ста років ми не знаємо жодного серйозного повстання. Бачачи своїх, народ задоволений владою. Ці кольорові, можливо, корисніші для голландської влади, ніж свої, білі.

— Ми так само користуємося кольоровими, але це не значить, що ми повинні змішуватися з ними.

Хтось підійшов, і розмова припинилася. Коли ван-Декер повернувся в зал, з ван-Гуком розмовляв бельгійський консул.

— А знаєте, прийом і поведінка вашого генерал-губернатора куди вищі й урочистіші, ніж нашого короля, — сказав консул.

— Не забувайте, — усміхнувся ван-Гук, — що генерал-губернатор якраз і заміщає особу нашої королеви і все, що належить їй, переноситься на нього. А по-друге, у цій дикій країні необхідно тримати прапор влади на належній висоті.

— І правильно робите, — погодився консул. — Взагалі можна сказати, що жодна дернова не досягла в своїх колоніях таких успіхів, як голландці на Яві. Розвиток промисловості, культури, рівноправ'я (і він показав рукою на метисів) — все це підняло країну й створило спокійні умови життя як для голландців, так і для тубільців. Ось чому ви не відчуваєте тих тривог і небезпеки, які загрожують іншим державам у їхніх колоніях.

— Так, наш народ тихий і спокійний, — підтвердив ван-Гук.

— Але ж я чув, — втрутився ван-Декер, — що існують якісь недозволені партії; Сарекат-Іслам, Сарекат-Райят, навіть комуністична партія.

— Ну, це лише іграшки, — засміявся ван-Гук. — Всюди знайдеться кілька незадоволених людей, а задовольнити їх завжди можна… безплатним приміщенням.

І він голосно зареготав, задоволений своїм дотепом. Підтримав його і консул, усміхнувся ван-Декер.

Мимо пройшов молодий флотський офіцер. Ван-Декер глянув на нього і ніби здригнувся.

— Чи не знаєте ви, хто це такий? — спитав він ван-Гука.

— О, це цікавий чоловік, герой! — відповів той. — З ним пов'язана одна темна історія, яка держиться в секреті, але вам, я гадаю, можна сказати, ви — свій.

— Звісно, — сказав ван-Декер.

— Бачите, — тихо почав ван-Гук, — кілька місяців тому зник військовий корабель. Може, читали — в газеті писалося, що розбився об скелі військовий корабель «Саардам»?

— Здається, читав, — відповів ван-Декер.

— Ну, то насправді він не розбився, а його захопили бандити.

— Не може бути! — здивувався ван-Декер. — Щоб бандити та захопили державний військовий корабель! Це ж ганьба!

— Ось тому й сповістили, нібито він сам розбився. Капітан, його помічник і команда ганебно здалися бандитам. Лише цей молодий мічман, ван-Хорк, тримався до останнього моменту, і, якби команда не змусила його здатися, він висадив би в повітря корабель разом з собою і всіма.

— Он який герой! — здивувався ван-Декер.

— Ясно, що всю команду покарали, а ван-Хорка підвищили в капітани і призначили командиром міноносця.

— Ну, а «Саардам» куди дівся, відомо?

— Досі не знали, а тепер, здається, довідалися, бо ван-Хорк завтра чи післязавтра вирушає по його слідах.

Тимчасом танці закінчились, і гостей запросили вечеряти. Два величезні зали зайняли гості. Генерал-губернатор сів за окремий стіл і запросив до себе найпочесніших гостей. Коли всі розсілися й стихли, генерал-губернатор підвівся, підняв бокал і сказав:

— Шановні гості! Дозвольте підняти перший бокал за її