Читати книгу - "Смерть манекенниці, Петре Селкудяну"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дзвонив, але ніхто не відчинив.
— А ти не пробував відчинити двері? Може, вони були незамкнені?
— Ні, не пробував. Я лише подзвонив кілька разів, та й годі.
— Потім ти пішов звідти?
— Так. Написав записку і підсунув під двері. Я написав, що шукав її і ждатиму сьогодні перед університетом.
— Дякую тобі, хлопче, на сьогодні досить.
Василе Скурту встав і пішов до дверей. Відчинив їх, але затримався і, не повертаючись обличчям до Діда, сказав:
— Хочу бути з вами щирим до кінця. Петрашку — мамин коханець. Коли батько дістав анонімного листа, вона в усьому зізналася і сказала, що не заперечуватиме проти розлучення. Батько зомлів, упав і вдарився головою об спинку стільця. Того ж дня його паралізувало.
Юнак вийшов. Дід подивився на нього з вікна. Василе похнюпив голову, ніби йшов за труною.
11Щоб зняти втому, Дід відразу після того, як пішов Василе, прийняв душ. Пустив спочатку теплу воду, потім холодну, гарно розтер тіло рушником, надів халат. Ліг на софу і замислився. Старий годинник із зозулею вибив чверть години, як завше, на шість хвилин раніше. Дід усміхнувся і поринув у спогади. Він уже кілька днів не був на цвинтарі, де поховано його дружину. Подумки вибачився перед нею.
Задзвонив телефон. Ельзасець спроквола встав, позіхнув, підійшов до столика на коліщатках, де стояв апарат, і підкотив його до Діда.
Телефонував Алексіу. Дід узяв з кишені халата олівець і швидко записав на картці, прикріпленій шпилькою до софи, повідомлення капітана.
Поки Ельзасець відсував столика з телефоном до каміна, Дід перечитав запис. Розповідь Камелії Скурту про її навчання і роботу в Тімішоарі підтвердилася. Одна лише деталь, на перший погляд незначна, змусила Діда замислитися: Камелія кілька років тому захистила докторську дисертацію на тему «Роздвоєння особистості» — це тема з психіатрії, а не з неврології. Чому вона займалася таким серйозним науковим дослідженням не за своєю спеціалізацією?
Дід устав із софи й заходив по килиму. Цей бухарський килим — єдина цінна річ у його помешканні — був геть вичовганий навколо столу, бо Дід мав звичку кружляти по ньому, обмірковуючи складні ситуації, а вони, певна річ, за довгі роки Дідової служби траплялися частенько.
Він би ще довгенько походжав, але знову задзвонив телефон. Лейтенант Продай повідомив, що натрапив на слід якоїсь Еви Ласло. Вона рік тому вклала угоду з сім'єю Скурту на два роки, але пішла від них через півтора місяця. Дід записав адресу.
Тільки-но він прикріпив пуп'янок троянди у петельці на вилозі піджака, як до кімнати вбіг захеканий Панаітеску. В темних окулярах, капелюх насунутий аж до брів. Заклав руки в кишені й почав мовчки тупцювати: два кроки вперед, два назад. Нарешті вийняв із правої кишені руку і поклав на стіл двадцять п'ять лей. Другу таку ж купюру сховав до своєї лівої кишені.
— Я не віддав гроші Джіке, ну його к бісу!
Дід здивувався: якщо не віддав, то чому ж бере собі половину суми?
— Буде нам порівну, шефе! Вважайте, що ви заробили двадцять п'ять лей, я також. Ви думаєте, той Джіке не має дармового прибутку? Тоді я вас питаю: на які це кошти він спорудив собі двоповерховий особняк? Отож-то. Звісна річ, випише якусь там квитанційку, а більшу частину грошей привласнює. Мій батенько дуже хотів зробити з мене слюсаря, але я не шкодую, що не став ним: то хоч і вигідна, але брудна робота.
Дідові не терпілося якнайшвидше дізнатися, чи виконав Панаітеску доручення, а водій мав звичку довго й нудно розбалакувати про те, що зовсім не стосувалося справи.
— Гаразд, колего, але я згораю від нетерпіння…
Панаітеску зняв капелюха й окуляри, прикусив кінчик вуса, нахилився до Діда:
— Шефе, я зробив усе як належить. Посадив Джіке в «б'юїк», звичайно, перед тим прикрив сидіння брезентом, щоб він не замастив своєю спецівкою, і повіз до вказаного місця. Я залишив машину на сусідній вулиці, не пригадую її назви, теж імені якогось доктора. Засіли ми під яблунями навпроти того будинку і ждемо. Годин через дві вийшла дівчина. Джіке відразу її впізнав — та сама, що замовляла ключі. Вона трохи постояла, подивилася вздовж вулиці й пішла до автобусної зупинки. Була б розумнішою, то глянула б поперед себе й відразу б помітила нас, бо в Джіке черево — не те, що моє, втричі більше. Ми бігом до машини і поїхали за автобусом. Він зупиняється, і я пригальмовую, все дуже просто. Біля якоїсь лікарні дівчина вийшла, але хутко повернулася на зупинку — мабуть, не знайшла, кого шукала. А тоді поїхала аж до Білого Озера, дідько б її вхопив! Я вже злякався, що не вистачить бензину, ви ж мені дали талонів лише на двадцять літрів, а машина, самі знаєте, неабияка, пожирає пальне добряче.
— Але ж, Панаітеску, хіба я доручав тобі стежити за дівчиною?
— Ну, знаєте, шефе! Якого ж біса було стриміти в засідці? Щоб потім повернутися додому ні з чим?
— Продовжуй, будь ласка, — сказав Дід і почав кружляти навколо столу, заклавши руки за спину.
— Потім вона сіла в тролейбус, а я все боявся, що от-от скінчиться бензин. Висадив з машини Джіке, бо він важенний, думаю, дійде додому й пішки, не великий пан.
— Дуже прошу тебе, говори конкретніше, — чемно зауважив Дід. Він ніколи не гнівався на Панаітеску.
— Одне слово, дівчина вийшла з тролейбуса і безслідно зникла.
— Тобто як?
— А так, ніби крізь землю провалилася.
— А ти бачив, як вона вийшла з тролейбуса?
— Авжеж, бачив, як оце вас. Але біля тої зупинки якісь ремонтні роботи — вулицю розширяють, чи що, — і поки я міркував, як правильно об'їхати, щоб не порушити правил і не нарватися на міліціонера, вона щезла.
— Цікаво, цікаво! —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть манекенниці, Петре Селкудяну», після закриття браузера.