Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Секретар розстебнув і знову застебнув піджак. Безпорадно розвів руками:

— Тламіха застрелився.

У пивному залі було повно людей. Натовп шумаржовців стривожено гудів біля стойки і дерев'яних сходів, що вели на другий поверх.

Войта Марек, Новотний і помічник Тламіхи — довготелесий, блідий молодик, водянисті очі якого бігали на сполоханому обличчі, вкритому ластовинням, — вибралися по сходах нагору.

У коридорі було кілька дверей: на горище, до комори, до кімнатки помічника і нарешті до приміщення, де жив Тламіха. Ці двері були трохи прочинені…

Войта зупинився.

— Хто знайшов тут небіжчика? — запитав, не обертаючись.

— Ich… я, — почувся боязкий голос веснянкуватого помічника.

Войта обмацав двері, але не переступив поріг.

— Можете ввімкнути світло? — запитав нетерпляче і підождав, доки той поверне вимикач. Потім уважно оглянув хлопця. Войта частенько бачив його за стойкою, але ніколи не звертав на нього уваги. — То це ви, — повільно вимовив Войта. — Як вас?..

Хлопець закліпав очима.

— Мене звуть Йозеф Мюллер, — видавив він з відчутним акцентом. — Я тут працюю у пана Тламіха продавцем…

— Так. І давно?

— Третій рік, прошу. Пан Тламіха мене… брав на роботу завжди на літо, від квітня до септембер, до вересня.

— Ви нетутешній?

— Ні, прошу вас. Я з Альтенхютте… Стара Гута. Це в горах, три година дороги від тут, — він хвилину помовчав і, не дочекавшись нового запитання, поспіхом додав: — Маю там стара мати і сестра, ніхто більше, прошу.

Войта, не звертаючи уваги на нервовість Новотного, запропонував засмученому Мюллерові сигарету і не поспішаючи запитав:

— А як ви дізналися, що пан Тламіха застрелився?

Очі у хлопця безпорадно забігали:

— Я внизу наливай пиво, — почав він непевно, мнучи піджак. — Праці було немало, багато кундшофтів [6] , а пан Тламіха вже добрих півгодини був нагорі. Так, знаєте, раптом зібрався і пішов нагору. Ну і… в якусь мить ні з того ні з сього згора почувся постріл, усі чули. Um Gotteswillen [7] , сказав я собі, це постріл! Я побіг сюди нагору, пан секретар теж і ще хтось. А тут у кімнаті лежав пан Тламіха з револьвер у руці… — Хлопець перехрестився. — Тоді ми зробили Alarm [8] .

— Так, так, — притакував Новотний. — І що йому стукнуло в голову, добрязі старому, що йому могло шибонути в голову?

Войта обернувся до прочинених дверей, крізь шпарину було видно частину освітленої кімнати.

— У кімнаті світилося? — запитав коротко.

— Було.

— А ви заходили туди?

— Що це тобі приверзлося? — замахав руками Новотний. — Ми зупинилися перед дверима, а побачивши, враз побігли долі…

— Ви можете йти працювати, — звернувся Войта до Мюллера і, почекавши, доки його кроки не затихли внизу, розчинив двері навстіж.

Пильним поглядом обвів усе приміщення.

Яскрава, незатінена лампочка освітлювала кімнату різким світлом. Кімната наче складалася з двох частин, одна була схожа на канцелярію, друга — на житло.

У кутку, праворуч од вікна, стояв старий письмовий стіл і залізна каса. У другому кутку — ліжко; старовинна шафа, скриня, умивальник з побитою коновкою і поличка на стіні доповнювали невибагливу обстановку кімнати. Вікно було відчинене. А на підлозі, на звичайній дощаній підлозі, поряд з письмовим столом лежав Тламіха…

Лежав долілиць, простягтись на весь зріст. Його ліва рука стискала пістолет. На лівій скроні зяяв невеличкий отвір від кулі.

Войта переступив поріг, ще раз уважно оглянув приміщення і повільно підійшов до небіжчика. Зупинившись, він довго у глибокій задумі, мовчки дивився на Тламіху. Секретар неспокійно тупцював біля дверей, але порушити тишу не наважувався.

Нарешті Войта підвів голову. Та знову, нічого не сказавши, втупив свій погляд у вікно.

— Ага, ще, — секретар не в змозі був далі терпіти це, — ще вчора… та де там учора!.. Якусь годину тому приніс він мені пиво. Ще й пожартував: кому ж, мовляв, сьогодні я влаштую розгром у шашки!:. Бачиш, Войто, вже після того щось так жахливо вплинуло, так вплинуло, що…

— Він що, був лівша? — озвався зненацька Войта.

— Ага. Власне, я не знаю, мабуть. Люди в нас гинуть, а ми нічого не помічаємо і допомогти не можемо! — промимрив Новотний сумно.

— А дозвіл на зброю Тламіха мав? — знову спитав Войта.

Секретар хитнув головою.

— Не мав… — видихнув він з подивом. — Ти бачиш? Не мав! Гм, гм… — і докірливо глянув на небіжчика.

Войта нахилився над шинкарем, уважно його оглянув, підійшов до столу і щось довго-довго роздивлявся, раніш ніж чогось торкнутися. Потім обережно перегорнув якийсь зошит і нарешті звернув увагу на вікно.

— Емілю, — гукнув він несподівано секретареві, — у мене є до тебе прохання: сядь на хвилинку он туди, до письмового столу! Тільки не доторкуйся до нього, просто сядь і дивися на стіл, ніби читаєш. Добре? — Він ще поправив трохи наполоханого секретаря, як це йому було потрібно, і відійшов до дверей. — Гаразд, тепер так трохи посидь.

Новотний чув, як затихли в коридорі кроки Марека. Секретар лишився в кімнаті сам.

Він неспокійно засовався на стільці, намагаючись не спускати очей із столу і крадькома зиркаючи на нерухому постать, що лежала в якихось двох кроках од нього.

«Бр-р-р! Що собі думає цей Войта! — Новотний засунув палець за комірець, що давив йому шию. — Примушує людину стовбичити тут, а сам іде пива випити чи ще щось!.. Хай йому дідько, ну й часи настали. І чому це мушу бути саме я?.. Що це, Тламіха ворухнув ногою? Тьху, дурниці! Боже, ну й