Читати книгу - "Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук"

що, дай боже, в кожного попереду ще років двадцять, а то й тридцять, звісно, менше, ніж уже за плечима, та якщо вміло розпорядитися роками, життя буде ще довгим і напрочуд приємним.

Роман Стецишин знову пробіг очима по столу, потер руки й зауважив:

— Ти пригощаєш так, наче маєш у банку принаймні мільйон. У нас тільки дуже багаті люди можуть дозволити собі ікру, прошу тебе, і навіть я…

— Вилетів би в трубу? — поблажливо перебив його Андрій Михайлович. — А мені нема куди вилітати, і банківських рахунків не маємо.

— Але ж у разі чого…

— Скоро на пенсію, і нам з Оленою вистачить.

Олена Михайлівна принесла спітнілий сифон з газованою водою.

— Я думала, вже закусили, а вони… Точно кажуть, чоловіки тільки удають стриманість, а перебазікають будь-яку жінку. Гість зголоднів у дорозі, а ти…

Роман не примусив себе довго запрошувати: взяв з блюда шматок коропа в томаті, пожадливо вихилив повний срібний келих темно-коричневої настійки. Задоволено примружився й обвів усіх посвітлілим поглядом.

— Що це? — запитав. — Краще за шотландське віскі.

— Наш фірмовий напій, — похвалився Андрій Михайлович. — Горіхівка.

— У магазинах не бачив.

— І не побачиш.

— Самогон?

— Ну, що ти! Коли волоські горіхи ще зелені, подрібнюєш їх і заливаєш горілкою. Потім півсклянки концентрату на пляшку «Екстри».

— Ліки, — додала Олена Михайлівна. — Кажуть, у двадцять разів більше вітамінів, ніж у чорній смородині.

— Ого! У нас можна зробити бізнес.

— Патент віддаю безплатно, — благодушно посміхнувся Андрій Михайлович.

Роман потягнувся ще за горіхівкою. Налив повний келих, лизнув вінце й поплямкав губами від задоволення, понюхав навіть кілька разів — видно, не жартував, і перспектива заробити на новому напої справді привабила його.

— Ви не знаєте Америки, — мовив поважно, — у нас необмежені можливості і, якщо розумно повести справу… Реклама… — зітхнув. — Потрібні гроші на рекламу, та якщо вдасться зацікавити солідні фірми… — Рішуче проковтнув горілку й закусив бутербродом з ікрою. — Давно не пив і не їв так смачно, Я привіз вам дещо, — кивнув на двері, — валіза на веранді, і хоч трохи компенсую витрати…

Олена Михайлівна перезирнулася з братом. Щоки в неї почервоніли, та Андрій Михайлович зробив заспокійливий жест, і вона поклала Романові свіжого пахучого салату з огірків та помідорів.

— Ти з глузду з'їхав, — мовила поблажливо, — забув, як у нас пригощають? Це тобі не Канада.

Той покліпав очима під окулярами.

— У нас не звикли витрачатися на чужих, — одповів.

— Який же ти чужий? А коли б навіть і чужий? Шкода ікри чи риби?

— Але ж ви витратили половину Андрієвого заробітку!

— Вистачить… Нащо нам гроші?

— Казали ж, що не маєте банківського рахунку…

— Три тисячі на ощадкнижці.

— І це за все життя? Наш ветлікар…

— У нас, у вас… — не зовсім ввічливо перебив його Андрій Михайлович. — У вас ця ділянка скільки коштуватиме? Скільки, питаю, тисяч? А мені селищна Рада безкоштовно дала.

— А ти гейби за совітів?

— Чом би й ні!

— За цими совітами люди якимись навіженими робляться. Чи вам наказано так розмовляти? Але ж нас ніхто не слухає… — Озирнувся полохливо.

— Кому потрібно за тобою стежити? — Андрій Михайлович енергійно підчепив виделкою копченого вугра, смачно зажував. — Наслухався різних чуток — наче ми тут і дихати вже не можемо!..

— Та ще дихаєте…

— На повні груди.

— Оце сказав: на повні груди… Вбили в голову за тридцять років, а ти ж на наші збори ходив…

— Які це збори?

— ОУН забув? Організацію справжніх українців!

— Чекай, здається, ти не був членом ОУН. Батько твій належав до неї, а ти…

— Я завжди співчував свобідним українцям, і, по-моєму, ми разом…

— Свобода — над усе! — урочисто вигукнув Андрій Михайлович. — Пам'ятаєш, як галасували на зборах?

Стецишин витер серветкою масні губи, випив газованої води. Відклав виделку.

— Я, власне, маю до тебе справу, — мовив, не зводячи погляду з Андрія Михайловича. — Та краще побалакати на тверезу голову.

— Я заважатиму? — хотіла вже підвестися Олена Михайлівна, та брат затримав її:

— У мене нема секретів од тебе.

— Звичайно, який уже секрет! — погодився Стецишин. — Секрет для інших, а ми люди свої.

Олена Михайлівна побачила, як він блиснув очима й нервово потер попід столом руки. Перевела погляд на брата. Той вибирав кісточки з риби, але, побачивши, як захвилювався Роман, і собі відклав виделку й очікувально відкинувся на спинку стільця.

У кімнаті запала тиша. Олена Михайлівна

— Забув, як ми з тобою ходили на збори організації? Як ти плескав ораторам?

— На жаль, не забув. Але зараз намагаюсь не згадувати. Молоді були, дурні…

— Не такі вже й дурні.

— Не плутай праведне з грішним. Коли ми збиралися за пілсудчини — одна справа. Галасували проти полонізації, а на нашій шиї хто виїжджав?

— Говориш, як комуністичний функціонер.

— Тобі важко розібратися…

— Ніякої складності. Весь світ розуміє ситуацію…

— Весь світ? І ти приїхав до мене за підтримкою? Може, вельмишановний пан є агентом Центрального розвідувального управління і йому потрібні якісь відомості? І зараз завербує мене з Олюсею?

Стецишин обурено замахав руками.

— Ти що, з глузду з'їхав? Яка розвідка і яке вербування?

— Овва, на цей раз обійшлося без розписок і грошей… Красно дякую хоч за це!

— Маєш рацію, — поблажливо мовив Роман. — Я й сам не дав би ніякої розписки. Живемо в світі, де все може бути, і для чого підставляти власну голову? Але є багато інших шляхів,