Читати книгу - "Незвичайні пригоди експедиції Барсака, Жюль Верн"

Що ж, пан Барсак теж має рацію!

Невже нам доведеться бути присутніми на змаганні в красномовстві? Ні, Бодрієр не відповідає, і Барсак повертається до негра з дрючком.

— Ця мала піде від тебе, — каже він. — Ми її заберемо з собою.

Але негр протестує. Ця дівчина його невільниця, він заплатив за неї.

Невже ми будемо гаяти час і марно доводити йому, що рабство на французьких територіях скасовано? Однаково він не зрозуміє. Із введенням нових законів звичаї міняються не одразу.

Але Барсак уже знайшов вихід.

— Я куплю твою невільницю, — каже він. — Скільки?

Негр заспокоюється — здається, можна підробити, міркує він і править осла, рушницю і п’ятдесят франків.

— П’ятдесят ударів дрючком! — відповідає капітан. — Цього ти справді заслуговуєш!

Поторгувавшись, мерзотник віддає служницю за стару крем’яну рушницю, шматок матерії і двадцять п’ять франків.

Поки тривала суперечка, мадемуазель Морна підняла Малік з землі і помастила її рани олією каріте. Коли ж торг закінчився, вона привела дівчинку в наш табір, одягла її в білу сорочку і, поклавши їй у руку кільки монет, промовила:

— Тепер ти більше не раба: я повертаю тобі свободу.

Але Малік почала плакати: вона сама на цілий світ, вона не хоче йти від “такої доброї білої”, вона служитиме в неї покоївкою і залишиться вірною їй до могили.

— Зостав її у себе, дитино, — втручається Сен-Берен. — Вона, безумовно, стане в пригоді, робитиме тобі тисячі дрібних послуг, які потрібні жінці навіть тоді, коли вона стає мужчиною.

Мадемуазель Морна погодилася тим охочіше, що їй цього страшенно хотілося.

Розуміється, вона більше не шукала ночівлі у тубільців. Для неї розкинули намет, в якому ніщр вже не порушило її сну.

Такий був перший день нашої подорожі.

Амедей Флоранс.

Друга стаття Амедея Флоранса була опублікована в “Експансіон франсез” 18 січня.

Експедиція Барсака

(Від нашого спеціального кореспондента)

Даухеріко, 16 грудня. Після мого останнього листа, написаного в день від’їзду в хащах, при світлі блимаючого ліхтаря, подорож продовжувалася щасливо, без пригод.

2 грудня ми встали о 5 годині ранку, і наша колона вирушила в путь.

Одного осла довелось звільнити для Малік, переклавши вантаж на інших. Вона ще зовсім дитина, ця маленька негритянка, і, здається, встигла вже забути про минулі злигодні — тільки й знає що сміятись. Щаслива вдача!

Ми весь час їдемо тією ж зручною дорогою, і якби не колір шкіри місцевого населення та вбогий краєвид, могло б здатися, що ми і не виїжджали з Франції.

Місцевість, яку ми перетинаємо, негарна, зовсім рівна чи злегка хвиляста, з незначними підвищеннями на північному обрії. Скільки око сягає, ніде нема іншої рослинності, крім мізерної суміші чагарників і злаків заввишки від двох до трьох метрів, відомої тут під назвою “хащів”. Лиш де-не-де виринає купа миршавих дерев, яким шкодять пожежі, що нерідко спустошують ці савани в сезон посухи, і тільки за обробленими полями можна часом побачити досить буйні дерева — ознаку, що поблизу селище.

Назва одного з селищ нас розвеселила. Цей важливий населений пункт, розташований на англійському кордоні Сієрра Леоне, з правого боку від нашого шляху, зветься Тассен. Наш славний географ може пишатися, відкривши такий омонім свого прізвища за тридцять шість кілометрів від Конакрі!

Тубільці дивляться нам услід привітно, вигляд у них зовсім не войовничий. Начальник експедиції, розуміється, відвідує найубогіші села і веде з жителями нескінченні розмови. Бодрієр, з свого боку, не забуває провести слідом за ним зустрічний опит. Очевидно, обоє роблять з усього баченого і почутого діаметрально протилежні висновки, бо завжди повертаються однаково задоволені.

Я уважно проглядаю свої нотатки і не знаходжу в них нічого, гідного уваги, аж до 6 грудня, коли Сен-Берен, з яким я, здається, скоро заприятелюю, утнув одну штуку, якою дуже мене розвеселив.

Того вечора ми спинились на ніч поблизу селища Уалія. Коли настав час, я повернувся до себе в намет з законним наміром лягти спати. Входжу й застаю там Сен-Берена, зовсім роздягненого — в одній нижній білизні. Одяг його розкиданий по всьому намету. Постіль готова. Я одразу зрозумів, що Сен-Берен збирається лягти у мене. Спиняюсь тіри вході і споглядаю несподіваного гостя.

Сен-Берен зовсім не дивується, побачивши мене. Взагалі Сен-Берен ніколи не дивується. Він дуже заклопотаний, схвильований, нишпорить скрізь, розкрив мій чемодан і повикидав усе з нього на землю. Але, не можучи знайти те, що шукає, він просто лютує. Обернувшись до мене, заявляє з найглибшим переконанням:

— Ненавиджу неуважних. Вони мені просто гидкі!

— Справді, гидкі!.. — погоджуюсь я, і оком не зморгнувши. — Але що з вами, Сен-Берен?

— Уявіть собі, відповідає він, — ніяк не можу знайти своєї піжами… Б’юсь об заклад, що ця тварюка Чумукі забув її на останній стоянці. Весело!

Я висловлюю припущення:

— Якщо тільки вона не в вашому чемодані.

— В моєму…

— Бо це мій чемодан, любий друже, а так само і цей гостинний намет і незаймане ліжко.

Сен-Берен здивовано витріщається. Раптом, зрозумівши свою помилку, він похапцем збирає розкиданий одяг і тікає так, ніби