Читати книгу - "Лускунчик і Мишачий король, Ернст-Теодор-Амадей Гофман"

в роги, також має свої причини. Кошики з цукерками на новорічних ялинках хоч і висять у них перед самим носом, але трохи зависоко. Та чи не захотіли б ви пройти далі?

- Ох, нащо ви так кажете, і балет, і музика були гарні й дуже мені сподобалися! - мовила Марі.

Вона підвелася й пішла за Лускунчиком. Вони простували вздовж струмка, що лагідно дзюрчав і хлюпотів біля їхніх ніг. Здавалося, що це саме від нього лине той солодкий запах, який сповнює весь ліс.

- Це Помаранчевий струмок,- відповів Лускунчик на питання Марі,- але він тільки пахне так гарно, а ні своєю красою, ні величиною не може зрівнятися з Лимонадним потоком, що так само, як і він, впадає в озеро Мигдалевого молока.

Справді, Марі скоро почула гучніший хлюпіт та шум і побачила широкий Лимонадний потік. Він гордо котив свої жовтогарячі хвилі серед буйних кущів, що ряхтіли зеленим світлом, немов смарагди. Та чудова вода дихала цілющою прохолодою, від якої легше ставало в грудях і веселіше билося серце.

Недалеко звідти повільно текла темно-жовта, теж надзвичайно духмяна річка. На її берегах сиділи гарненькі дитинчата, вудили маленьких товстих рибинок і зразу ж поїдали їх. Підійшовши ближче, Марі роздивилася, що ті рибинки були дуже подібні до круглого печива. А трохи далі на березі лежало невеличке, дуже миле село. Будинки, церква, дім священика, комори - все було темно-брунатне, але з золотими дахами, багато стін теж були помальовані так строкато, немов на них поналіплювали цукати з помаранчів і мигдалеві зернятка.

- Це Печивне село, розташоване на березі Медової річки,- мовив Лускунчик.- У ньому живуть гарні люди, але вони майже завжди сердиті, бо в них дуже болять зуби. Краще обминімо його.

Тієї миті Марі побачила чудове містечко, в якому всі будинки були прозорі й різних кольорів. Лускунчик рушив просто до нього, і ось Марі почула безладний веселий гамір і побачила силу-силенну гарнесеньких чоловічків, що саме лаштувалися розвантажувати повні підводи, які стояли на ринку. Те, що вони мали розвантажувати, скидалося на барвисті папірці й плитки шоколаду.

- Ми в Цукерковому містечку,- сказав Лускунчик.- Тепер саме прибули подарунки з Паперової країни й від Шоколадного короля. Бідолашним цукерчанам недавно загрожувала армія Комариного адмірала, тому вони кладуть дахи на своїх будинках із дарунків Паперової країни й будують мури з міцних плит, які їм прислав Шоколадний король. Але, найясніша мадемуазель Штальбаум, ми не будемо відвідувати всі міста й села цієї країни - в столицю, в столицю!

Лускунчик заквапився далі, і Марі, страшенно зацікавлена, побігла за ним.

Незабаром війнуло чудовим запахом рож, і все навкруги замерехтіло лагідним рожевим світлом. Марі помітила, що то був відблиск темно-рожевої води, яка на диво мелодійно хлюпотіла й дзюрчала в них біля ніг, побрижена сріблясто-рожевими хвильками. Вода все прибувала й прибувала, аж поки утворилось велике, гарне озеро, по якому плавали прекрасні сріблясто-білі лебеді з золотими стрічечками на шиї і навперейми співали чудових пісень, а діамантові рибинки, наче у веселому танку, виринали й знов поринали в рожеві хвилі.

- Ох,- захоплено вигукнула Марі,- та це ж те саме озеро, яке мені колись обіцяв зробити хрещений, справді воно! А я - та сама дівчинка, що мала годувати й гладити лебедів!

Лускунчик усміхнувся так зневажливо, як ще ні разу не усміхався, і сказав:

- Дядько ніколи не зумів би зробити такого озера. Швидше ви самі, люба мадемуазель Штальбаум... Але годі про це, краще перепливімо Рожевим озером на той бік, у столицю.

 

СТОЛИЦЯ

 

 

Лускунчик знов плеснув у долоньки. Рожеве озеро зашуміло дужче, хвилі знялися вищі, і Марі помітила вдалині двох дельфінів із золотою лускою, що пливли до них і тягли за собою мушлю, зліплену з мерехтливого, блискучого, як сонце, коштовного каміння. Дванадцятеро чарівних негренят у шапочках і фартушках, зітканих із барвистих пір'їн колібрі, вискочили на берег і, ковзаючи, мов невагомі, по воді, перенесли спершу Марі, а потім Лускунчика в мушлю, яка зразу ж полинула по хвилях.

Ох, як гарно було Марі плисти в мушлі по рожевому плесі! Навколо все духмяніло рожами, дельфіни задирали носи й випускали високо вгору кришталеві струмені води, а коли ті струмені спадали донизу мерехтливими, іскристими дугами, здавалося, ніби два прегарні чисті, як срібло, голосочки співають:

 

Хто це озером пливе,

Наче злото кида?

Фея ясновида!

Комарики, не бриніть!

Рибки, мушлю обминіть!

Лебедики, гарно грайтесь,

З диво-птахом позмагайтесь!

Веземо до себе фею,

Хвилі, вляжтесь перед нею!

Тільки - хлюп! Тільки - плесь!

Вітре, тихо, ні шелесь!

 

Але дванадцятьом негренятам, що вскочили ззаду в мушлю, мабуть, зовсім не подобався спів водяних струменів. Вони так трусили своїми парасольками, що листя фінікових пальм, з якого ті парасольки були сплетені, шелестіло й тріщало, а самі негренята вибивали ногами якийсь дивний ритм і співали:

 

Туп-і-грюк і грюк-і-туп!

Вгору-вниз, вгору-вниз,

Вітер - дмух, хвилька - бризь!

Нумо, кожне озовись!

Плесніть, риби, крикніть, птахи,

Забриніть, усі комахи,

Мушля теж хай не мовчить,

Загуде чи забряжчить!

Туп-і-грюк і грюк-і-туп!

 

- Негренята - дуже веселі хлопці,- трохи збентежено мовив Лускунчик,- та боюсь, щоб вони мені не сколотили всього озера.

І справді, скоро почувся оглушливий гомін, якісь дивні голоси наче попливли над озером, проте Марі не зважала на них, а дивилася на пахучі рожеві хвилі, і з кожної до неї усміхалося чарівне дівоче личко.

- Ox,- радісно вигукнула вона, заплескавши в долоні,- гляньте, любий пане Дросельмаєре, там видно принцесу Пірліпат, вона так гарно всміхається мені! Та гляньте ж, любий пане Дросельмаєре!

Проте Лускунчик майже сумно зітхнув і мовив:

- О найясніша мадемуазель Штальбаум, то не принцеса Пірліпат, то ви. Тільки ви самі, тільки ваше власне чарівне личко так мило всміхається з кожної рожевої хвильки.

Марі, спаленівши з сорому, відвернулася й міцно заплющила очі. Тієї самої миті дванадцятеро негренят узяли її з мушлі й винесли на берег. Вона опинилася в невеличкому гаю, мабуть, іще кращому за Різдвяний ліс,- так тут усе яскріло й сяяло. Та найбільшим чудом у цьому осяйному гаю були дивні плоди, що їх повно висіло на всіх деревах,- не тільки дивного кольору, а й з незвичайним, розкішним запахом.

- Ми в Повидловому гаю,- сказав Лускунчик.- А он і столиця!

Ох, що тут побачила Марі! Як мені змалювати вам, діти, красу й пишноту розташованого на квітчастій галявині міста, що постало перед її