Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

огонь і спа­ли­ла її не­да­ле­ко від бо­ярсько­го дво­ра. Бо­ярин лю­тив­ся на своїм дворі, кляв по­га­них смердів, але суп­ро­тив­ля­ти­ся їм не мав смілості і на­разі не ро­бив уже дру­гої ро­гач­ки. Пер­ший на­пад на гро­мадські пра­ва був відби­тий, але ту­хольці не ра­ду­ва­ли­ся зав­час­но,- во­ни до­бре зна­ли, що се тільки пер­ший на­пад і що за ним тре­ба надіятись інших. І справді, так во­но ста­ло­ся. Од­но­го дня при­бігли до Тухлі вівчарі, го­ло­ся­чи сум­ну вість, що боя­р­сь­к­і слу­ги зга­ня­ють їх із най­кра­щої гро­мадської полон­ини. Не вспіли вівчарі до ла­ду роз­ка­за­ти сво­го, ко­ли втім прибігли гро­мадські лісничі, ка­жу­чи, що бо­ярин від­мірює і за­палько­вує для се­бе ве­ли­чез­ний ку­сень найкращ­ого гро­мадсько­го лісу. Знов гро­мадська ра­да вис­ла­ла від­пору­чни­ків до Ту­га­ра Вовка.

- За що, бо­яри­не, крив­диш гро­ма­ду?

- Я бе­ру тільки те, що мені мій князь да­ру­вав.

- Але ж се не княжі, а гро­мадські землі! Князь не міг да­рувати то­го, що до нього не на­ле­жить.

- Ну, то йдіть на кня­зя жа­луй­те­ся,- відка­зав їм бо­ярин і відвер­нув­ся від них.

Від тої по­ри по­ча­ла­ся прав­ди­ва війна між бо­яри­ном і ту­хольцями. То раз ту­хольці зже­нуть бо­ярські ста­да зі своїх по­ло­нин, то бо­ярські слу­ги зже­нуть ту­хольські ота­ри. Лісу, за­гар­ба­но­го бо­яри­ном, сте­рег­ли і гро­мадські, і бо­ярські лі­сни­чі, між кот­ри­ми не раз при­хо­ди­ло до свар­ки і бійки. Се лю­ти­ло бо­яри­на чим­раз дуж­че, і він вкінці ка­зав уби­ва­ти ту­хольську ху­до­бу, при­ди­ба­ну на за­гар­ба­них по­ло­ни­нах, а од­но­го гро­мадсько­го лісни­чо­го, при­ди­ба­но­го в заг­раб­ленім лісі, велів прив’яза­ти до де­ре­за і сікти тер­но­ви­ми різ­ка­ми ма­ло що не на смерть. Сього бу­ло вже зам­но­го ту­хольській гро­маді. Многі го­ло­си обізва­ли­ся за тим, аби по давньому зви­чаю до бо­яри­на прило­жи­ти за­кон про не­по­кірно­го і шкідно­го гро­ма­дя­ни­на, розбійни­ка та злодія, і виг­на­ти йо­го з об­ся­гу гро­мадських зе­мель, а дім йо­го зру­й­ну­ва­ти дот­ла. Ве­ли­ка часть гро­ма­дян прис­та­ла на се, і пев­но, що кру­то прий­шлось би бу­ло тоді бо­яри­нові, ко­ли б Захар Бер­кут не був вис­ло­вив тої дум­ки, що не нале­житься за­суд­жу­ва­ти ніко­го, не вис­лу­хав­ши впе­ред йо­го оп­рав­дан­ня, і що спра­вед­ливість до­ма­гається зак­ли­ка­ти бо­ярина по­пе­ред усього на гро­мадський коп­ний суд, да­ти йо­му можність ви­тол­ку­ва­ти­ся і аж потім пос­ту­па­ти з ним так, як осу­дить гро­ма­да при повнім спо­кою й роз­вазі. Тої ро­зум­ної ра­ди пос­лу­ха­ла ту­хольська гро­ма­да.

Певно, ніхто в нинішнім зборі не ро­зумів так доб­ре важ­ності сеї хвилі, як За­хар Беркут. Він ба­чив, що тут ціле діло йо­го жит­тя ва­житься на вістрю гро­мадсько­го за­су­ду. Та й ко­би-то в тім за­суді хо­ди­ло лиш о прос­ту спра­вед­ливість, то За­хар був би спокійний і пок­ла­дав­ся б уповні на гро­мадський ро­зум. Але тут при­хо­ди­ло­ся роз­ва­жа­ти - пер­ший раз на тухольськ­ім копнім суді - та­кож інші, пос­то­ронні, а безмір­но важні обс­та­ви­ни, що за­пу­ту­ва­ли спра­ву май­же до без­вихідності. За­хар ро­зумів доб­ре, що за­суд, чи прихиль­ний, чи неп­ри­хильний для бо­яри­на, гро­зить гро­маді вели­кою не­без­пе­кою. При­хильний за­суд зна­чить приз­нан­ня не так пра­ва, як си­ли по сто­роні бо­яри­на раз на­завсіди упо­корить пе­ред ним гро­ма­ду, віддасть йо­му в ру­ки на тільки за­гар­бані ліси й по­ло­ни­ни, але й цілу гро­ма­ду, бу­де пер­шим і най­тяж­чим ви­ло­мом у вільнім гро­мадськім уст­рою, над яко­го віднов­лен­ням і скріплен­ням він не­нас­тан­но тру­дився про­тя­гом сімде­сятьох літ. А неп­ри­хильний за­суд, що ви­ре­че прог­нан­ня бо­яри­на з гро­ма­ди, гро­зить та­кож не­мал­ою не­без­пе­кою. Ану ж бо­ярин зуміє підмо­ви­ти кня­зя, роз­бу­ди­ти йо­го гнів, пе­ре­ко­на­ти йо­го, що ту­хольці - бун­тівни­ки? Се мо­же стяг­ну­ти ве­ли­ку бу­рю або й цілковит­у руїну на Тухольщину, як подібні за­су­ди кілька разів уже стя­га­ли руїну на інші гро­ма­ди, що їх князі уз­на­ва­ли за бунтівничі і відда­ва­ли бо­ярам та їх дру­жи­нам на розг­раб­лен­ня та на зни­щен­ня. Оба ті важкі ви­хо­ди нинішньої ра­ди на­пов­ня­ли сер­це ста­ро­го За­ха­ра ве­ли­ким су­мом, і він щи­ро мо­лив­ся ду­хом пе­ред по­чи­ном ра­ди до ве­ли­ко­го Даж­бо­га-Сон­ця, щоб той просвітив ро­зум йо­го й йо­го гро­ма­ди і дав їм знай­ти пра­ву стеж­ку се­ред усіх тих труд­нос­тей.

- Чесна гро­ма­до! - так за­чав він свою бесіду.- Не бу­ду від вас скри­ва­ти, та й, впрочім, ви й самі то доб­ре знаєте, які важкі й ве­ликі діла че­ка­ють сьогодні на­шо­го гро­мадсько­го роз­су­ду. Ко­ли пог­ля­даю на те, що дов­ко­ла нас ро­биться і що нам гро­зить, то так і здається мені, що на­ше дотеп­ерішнє спокійне гро­мадське жит­тя про­па­ло без­по­во­рот­но, що те­пер нас­ту­пає для нас усіх по­ра - по­ка­за­ти на ділі, в бо­ротьбі, чи наші гро­мадські по­ряд­ки справді міцні й добрі, чи мо­жуть ви­дер­жа­ти над­хо­дя­чу важ­ку бу­рю. Яка се бу­ря над­хо­дить на нас, і то не з од­но­го бо­ку, се ви знаєте і по­чуєте ще шир­ше на нинішній раді, тож про се я те­пер не пот­ре­бую го­во­ри­ти. Я хотів би тілько по­ка­за­ти вам і вби­ти нез­ни­щи­мо в ва­шу тям­ку те ста­но­ви­ще, на якім би нам, по моїй думці, тре­ба сто­яти, твер­до сто­яти до край­ньої край­ності. А втім, і тут ні я, ні ніхто інший не має власті над ва­ми: схо­че­те, то пос­лу­хаєте, а не схо­че­те - во­ля ва­ша! Тілько ж ка­жу вам, що сьогодні ми стоїмо на розс­тай­ній до­розі, сьогодні нам прий­деться виб­ра­ти: сю­ди чи ту­ди. Тож го­диться нам, лю­дям ста­рим і досвідним, доб­ре ви­яс­ни­ти собі той вибір і ті до­ро­ги, на які він мо­же по­вес­ти нас, і те місце, на котрім ми стоїмо те­пер!

- Погляньте, чес­на гро­ма­до, на те на­ше коп­не зна­ме­но, кот­ре від п’ятде­сятьох літ чує наші сло­ва і ба­чить наші діла. Чи знаєте ви, що ви­ра­жа­ють йо­го зна­ки? Святі і по­важні старці, батьки наші, зро­би­ли йо­го і пе­ре­да­ли мені йо­го зна­чін­ня. «Захаре,- ска­за­ли во­ни,- ко­лись, у хвилі най­грізнішої не­без­пе­ки, ко­ли жит­тя на­вер­не суп­ро­тив­ну хви­лю на громад­у і заг­ро­зить її по­ря­док, тоді ти відкриєш гро­маді, що зна­чить се зна­ме­но, а за­ра­зом відкриєш, що на нім спо­чиває на­ше й на­шо­го ду­ха-опіку­на бла­гос­ло­венст­во, що відступ­лен­є від тої до­ро­ги, яку вка­зує те зна­ме­но, бу­де най­більшим не­щас­тям для гро­ма­ди, бу­де по­чат­ком її ціл­ковитого упад­ку!»

Захар утих на хви­лю. Йо­го бесіда зро­би­ла ве­ли­ке вра­жіння на всіх гро­ма­дян. Усіх очі звер­нені бу­ли на зна­ме­но, що на ви­сокій жердці, встром­леній у камінь, сто­яло пе­ред гро­ма­дою, блис­котіло срібною око­вою на своїх кільцях і повіва­ло кар­ма­зи­но­вою хо­ру­гов­кою, не­мов пе­ре­ли­ва­лось жи­вою кров’ю.

- Я досі не го­во­рив вам про се нічо­го,- го­во­рив За­хар да­льше,- бо ча­си бу­ли спокійні. Але сьогодні по­ра се зробит­и. Глядіть на нього, на се зна­ме­но на­ше! З од­но­го здо­ро­во­го пня ви­роб­ле­ний весь той