Читати книгу - "Лісова пісня, Леся Українка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лукаш
(побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє, не виходячи, Лукаш до матері на порозі.)
Готуйте, мамо, хліб для старостів,-
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Іде в хату, двері зачиняються.)
«Той, що в скалі сидить» виходить і подається до Мавки.
Мавка
(зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!
«Той, що в скалі сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша.
Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу.
З лісу виходить Лісовик, у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.
Лісовик
(придивляючись до постаті під хатою)
Ти, донечко?
Мавка
(трохи поступає до нього)
Се я.
Лісовик
Невже пустив
тебе назад «Той, що в скалі сидить»?
Мавка
Ти визволив мене своїм злочином.
Лісовик
Ту помсту ти злочином називаєш,
ту справедливу помсту, що завдав я
зрадливому коханцеві твоєму?
Хіба ж то не по правді, що дізнав він
самотнього несвітського одчаю,
блукаючи в подобі вовчій лісом?
Авжеж! Тепер він вовкулака 6 дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє,
хай прагне крові людської,- не вгасить
своєї муки злої!
Мавка
Не радій,
бо я його порятувала. В серці
знайшла я теє слово чарівне,
що й озвірілих в люди повертає.
Лісовик
(тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)
Не гідна ти дочкою лісу зватись,
бо в тебе дух не вільний лісовий,
а хатній рабський!
Мавка
О, коли б ти знав,
коли б ти знав, як страшно то було…
Я спала сном камінним у печері
глибокій, чорній, вогкій та холодній,
коли спотворений пробився голос
крізь неприступні скелі, і виття
протягле, дике сумно розіслалось
по темних, мертвих водах і збудило
між скелями луну давно померлу…
І я прокинулась. Вогнем підземним
мій жаль палкий зірвав печерний склеп,
і вирвалась я знов на світ. І слово
уста мої німії оживило,
і я вчинила диво… Я збагнула,
що забуття не суджено мені.
Лісовик
Де ж він тепер? Чому він не з тобою?
Чи то й його невдячність невмируща
так, як твоє кохання?
Мавка
Ох, дідусю!
Якби ти бачив!.. Він в подобі людській
упав мені до ніг, мов ясень втятий…
І з долу вгору він до мене звів
такий болючий погляд, повний туги
і каяття палкого, без надії…
Людина тільки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як він
схопивсь на рівні ноги, і від мене
тремтячими руками заслонився,
і кинувся, не мовлячи ні слова,
в байрак терновий, там і зник з очей.
Лісовик
І що ж тепер ти думаєш робити?
Мавка
Не знаю… Я тепер, як тінь, блукаю
край сеї хати. Я не маю сили
покинути її… Я серцем чую -
він вернеться сюди…
Лісовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стіни.
Лісовик
Дитино бідна,
чого ти йшла від нас у край понурий?
Невже нема спочинку в ріднім гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба,
вона давно вже ложе постелила
і журиться, що ти десь забарилась.
Іди спочинь.
Мавка
(тихо)
Не можу я, дідусю.
Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. З лісу чується навісний тупіт, наче хтось без ваги женеться конем, потім спиняється.
Куць
(вискакує з-за хати, потираючи руки, і спиняється, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
Мавка
А ти чого никаєш?
Куць
Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє,
вже не возитиме нікого більше!
Мавка
Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
Куць
Умова наша вмерла вкупі з ним.
Мавка
Як? Дядько Лев умер?
Куць
Он і могила.
Під дубом поховали, а прийшлося
коло пенька старому спочивати.
Мавка
Обоє полягли… Він пречував,
що вже йому сей рік не зимувати…
(Надходить до могили.)
Ой як же плаче серце по тобі,
єдиний друже мій! Якби я мала
живущі сльози, я б зросила землю,
барвінок би зростила невмирущий
на сій могилі. А тепер я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лісова пісня, Леся Українка», після закриття браузера.