Читати книгу - "Поза межами болю, Турянський Осип Васильович"

банкнот, який уже летів в огонь і тримав його у своїй руці.

- Кинь його сейчас у вогонь,- кричав Сабо,- а то я буду мусив думати, що й ти належиш до цієї чесної компанії...

- Ти дуже помиляєшся,- сміявся Добровський і кинув гроші в дебру.

Сабо зібрав розсіяні гроші й кинув їх у вогонь.

Хвилину сидів мовчки, й було видно, що чорні думи зовсім насіли його. Нараз підняв стару, зім'яту, напівроздерту однокоронівку, що одинока зі всіх грошей осталась, дивився довго на неї і вкінці сказав з великим жалем і болем:

- Ти, безцінний, нужденний шматку паперу! Ти - це бідний, нужденний пес Сабо. Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого.

При тих словах Саба промінь найглибшого співчуття мигнув у серцях товаришів.

Несподівано всі затривожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб, мабуть, кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку.

Хвилю боролись оба зі собою.

- Пусти мене,- кричав Сабо,- пусти мене! Я хочу бути справедливий також із самим собою!

З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його на його місце коло вогню.

Він сидів, як бездушний.

І його гнів, вся його жадоба помсти, весь його біль, його каяття, обличчя сліпого товариша, труп'ячі обличчя всіх, їх опущеність, понурі хмари, вся нужденність буття - все те нагло продерлося з його душі насильним, придушеним хлипанням.

Всім товаришам було дуже тяжко запанувати над своїми почуваннями.

Тільки по сліпих очах Штранцінгера не можна було пізнати, чи він плакав, чи ні.

Невже божа й людська жорстокість украла йому також його сльози?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нагло сліпий товариш перебив хлипання Саба голосом, який прийшов, здається, з границі вічності, з-поза меж добра і зла.

Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:

- Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і - щасливі.

Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коли вкінці всі успокоїлися, сказав Добровський м'яким голосом:

- Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Потрясаюча картина болю, яку показала душа Саба, схвильована чимраз більше власною уявою і пристрастю, перенесла всіх назад у світ, у якому вони жили колись і який був тепер для них так далекий, недосяжний, утрачений.

Все минуле їх життя на світі, всі його радощі і вся принада пройшли перед очима їхньої душі.

Після дикого оголомшення прийшла сонливість, задума, мрії.

Знову вони сиділи довго мовчки, доки голод не при-неволив їх шукати наново за одробинками хліба.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я перестав обшукувати свої обдерті лати. Мрія понесла мене далеко-далеко.

Святий вечір...

Моя дружина і мій маленький син у родичів...

В великій, теплій кімнаті ялинка...

На ній повно світла і всього, чого дитяча душа забажає...

Вся родина стоїть довкола ялинки..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я, обшарпаний, знуждований, окривавлений, більше труп, чим людина, підходжу нишком, тихесенько на пальцях під вікно й дивлюся всередину...

Моя дружина щось говорить до дитини, бере її за ручку й усміхається легенько...

Тінь задуми лягає на її чоло...

Може, вона в цій хвилі згадує мене?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дитина дивиться матері довго в вічі й питає її:

- Мамо, чому тата тут нема? Я так хочу, щоб тато навчив мене колядувати:

«Христос родився...»

Щось мною струсонуло, як буря слабенькою висохлою билинкою на замерзлому степу...

- Сину мій!..

Хапаюсь руками віконниці, щоб не впасти...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мряка з моїх очей розвівається...

Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою...

Боже!..

Невже вони обоє побачили й пізнають мене?

Як мене тягне до них, як тягне...

Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але якась важка рука кладеться мені на плечі...

І чую, що я не в силі увійти всередину...

- Хто я? Я - недостойний товариства дружини, сина й родичів...

Вони всі все ж таки щасливі...

А я виджу непроглядну, непроходиму прірву між їхнім щастям і між моєю нужденністю...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ні, я не маю права до цих людей...

Чого я прийшов сюди?..

Це сон... це божевільна мрія хорої уяви, що я колись був людиною... що я жив родинним щастям і радів промінням сонця...

Мені здається, що я віками животів у беззоряній ночі... в темній ямі... між холодними плазунами... і віками там конатиму...

Мене осліплює світло, вбиває тепло, що йде від тих людей на мене...

Та ні...

Я сто разів умру, щоб вони були щасливі...

Та невже ж я, якась несамовита мара зі зледенілих печер, смію увійти несподівано між тих людей і розбити їх тихе щастя різдвяне?

Невже ж мені подоба вбити їм пісню «Христос родився» й видерти їм із грудей крик жаху?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .