Читати книгу - "Маруся Богуславка, Старицький"

ж голова! Та то ж для забавки, щоб не нудивсь, не скучав... Адже ж проказують, що

Козак душа правдивая

І журби не має -

Горілку п'є чи нужу б'є,

А все не гуляє!

Більшина. Правда, правда!

Степан. Ох, братці рідні, подайте води хоч краплину: пече... вогнем жерущим пече...

Хтось устав по воду.

Сохрон. Он яка добра неволя! Скільки вже лицарів перегнала вона на той світ... Натішаться, назнущаються азіати, та як завважать, що починаємо вмирати, зараз перепродають, і в кожного гаспида лишаємо ми дорогі товариські трупи...

Охрім. Ну що ж, якби не прибирав до себе бог козаків, то їх розплодилося б на ввесь світ, і стали б вони буденною річчю, а то бог їх держить для землі обмаль, щоб козаком всяк дорожив.

Андрій. І покрашає ними свій рай...

Дехто. Так, так!

Другі. Е, Андрій все зна, як гапликом пристібне!

Іван. Що й казать,- знавець!

Сміх.

Степан (напився). Я, братці, винен! Через мене, клятого, всі муки... через мене, Іуду... Чує душа моя... збирається в далеку дорогу... Та коли б швидше рушати...

Сохрон (підходить, і другі). Та заспокойся, голубе: то ти охляв... Ще, може, одпустить.

Степан. Ні!.. Та то б і гаразд... тяжкий у мене на душі гріх... Здійміть, мої друзі, може, легше їй буде з тілом опроститися.

Сохрон. Та хто без гріха? Бог милосердий! А ти не надривай себе!

Степан. Перед тобою, товаришу, брате мій, найбільше я грішен... Я - Каїн, [16] гірше Каїна!..

Сохрон. Коли передо мною, то байдуже... Спочивай безпечно... От тобі слово козацьке, що все наперед дарую; так і богові скажи!..

Степан обніма його й задихається.

Охрім. От і гаразд, а то ми не попи, покути не накладаємо... Нас у решеті возити не прийдеться... От якби пані-матка була, ту б повозив.

Степан. Мати моя ріднесенька... через мене, проклятого, ніженьки свої старі б'є, очі виїдає слізьми... немошне тіло рве тернами, сиве волосся мочить дощами... Ой, чи й жива вона, моя ненька безталанна?

Сохрон. Не рви себе: божа ласка над нами!.. Пані-матуся наша жива; чує моє серце... що вона принесе нам рятунок.

Степан. Матінко моя! Пробач!.. Прости!!

Сохрон. От і я тим перед моїм товариством винен, що похопився сюди без підмоги... Загорілося серце, занялась душа... Ех, простіть мене!

Всі. Та годі тобі, пане отамане! Всі ми запалились, всіх взяла нетерплячка.

ВИХІД II

Ті ж і назорця турок.

Назорця. Гей, ви, джаври, до роботи! Вмить!

Козаки встають і починають каміння носити

Зараз мені, пси! Проворніш! Повивертались, як свині, ще й виють... От я вас повию! З шкур ремнів надеру! Повертайся, собако, повертайся! (Б'є то одного, то другого.)

Перший запорожець. Та не бий же, дурню, по руках і ногах, бо робити не будуть!

Дозорця з невольниками віддаляється за кін по каміння.

Сохрон (по паузі)

Світи сходив... Здоров'я, силу стратив,

Натерпівсь мук, і все те надарма:

Я не здолав довідатися навіть,

Куди мою голубку занесли,

Де гаспиди знущаються над нею?

Тут, кажуть, десь, а саме де - не знать!

Не відаю, а чи й жива, сердешна?

Напевне, ні!.. Козачая дочка,

Попівського, велебного ще роду,

Скоріш порве сама собі життя,

Аніж піде невірі на поталу...

Ох, як болить це серце по тобі,

Мов камінь той, лежить воно у грудях,

Мов сіркою горючою пече!

А! Хоч би знать! Хоч би зирнуть на зірку!

Коли ж нема її на світі сім,

То глянути хоч би катюзі в вічі

Й напитися тієї помсти всмак,

Тоді і смерть прийняв би за утіху...

А ранше - ні! О, де ж ти, зоре, де?

Хоч стогоном до мене озовися,

Хоч буйним цим ти звістку перекинь:

Защебечи хоч ластівкою стиха...

Нуджуся ж я... Ношу з собою скрізь

Тут пекло зле (показує на груди),

терплю нелюдські муки...

Коли ж кінець? О боже милий, згляньсь!

ВИХІД III

Назорця, Тетеря, Панас: а далі й невольники.

Назорця. А ти чого, собако, загулявся? Коли за тебе викупу не шлють, то роби, хоч здихай! Я з тебе, отамана, олію варить буду, джавра клятий!

Сохрон. Коли з других вариш, так з мене й овшем. А стою я тут, бо дожидаю каміння... вони носять і возять, а я кладу: так мене будівничий поставив...

Назорця. Будівничий! Я тебе поставлю! А це смердо чого валяється?

Сохрон. Не руш його, каваджа, - він слабий... може, умира...

Назорця. Заплатили гроші за падло! Гей, рушай, хоч натішусь до твого здеху...

Сохрон. Не руш його: я відроблю і за свій пай, і за нього!

Надходять невольники; той везе на тачці, той несе на плечах каміння; деякі вартові підганяють їх прутами.

Назорця (штовха ногою Степана). Вставай, собако!

Степан (натужується встати і знов пада). Не можу... Добий!

Сохрон (підходить). Не руш, невірне вухо... я за його відбуду!

Назорця. Ах ти, шайтанський послід! Так ти за нього відробиш? А спиною за його хто відбудеться? На всіх вас, собак, розложить його пай, чи що?

Дехто. Хоч і на всіх... а вмирущого бити не можна...

Назорця. Вас, гадин, питатись ще? Гей, всипать кожному по п'ять джутів добрих!

Сохрон. Чого всім? Мені всип, коли ласка... Я за Степана беру роботу і муку його візьму... а вони тут ні при чому!..

Назорця. Гаразд! В'яжіть його до стовпа!

Сохрон. Чого в'язать? Я й сам стану!

Всі (глухо, а далі грізніше). За що отамана? Не попу-стимо на знущання... жаловатись треба паші... Що се за гвалт?!

Назорця (б'є в долоні). Гей, спаги!

Наближається турецька піхота і стає з рушницями обік невольників.

Андрій. Ти не лякай нас спагами! Хоч і заковані в залізо, а свого отамана не дамо!

Іван. Перебий усіх, тоді й знущайся!

Назорця. Бийте його, пурбегою-батогом!

Вартові зам'ялись.

Степан (трохи підводиться). Мене катуй, прийму за милость... Скороти мої муки... а його не чіпай!.. Не чіпай!