Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

її сва­та­ти. Про це вже пішла по­го­лос­ка по Вар­шаві. Домінік був з знач­но­го й слав­но­го ро­ду князів Ост­рожських і тільки по своїй маєтності Зас­ла­вові звав­ся Зас­лавським. Він був і знач­ний маг­нат, і ба­га­тий, хоч і не та­кий ба­га­тий, як князь Єремія. Ста­рий За­мой­ський з до­ро­гою ду­шею був ла­ден прий­ня­ти йо­го собі за зя­тя.

- Візьме те­бе нудьга, мо­ло­дий кня­зю, од на­шої ста­ре­чої роз­мо­ви. Я тобі знай­ду мо­лод­ше й приємніше то­ва­рист­во, ніж на­ше, - ска­зав За­мой­ський.

Він пішов по кімна­тах, ни­кав скрізь по за­кут­ках ста­ро­го па­ла­цу, шу­кав Гри­зельди, але нігде її не знай­шов.

- Не там, ва­ша яс­но­вельможність, шу­каєте мо­ло­дих па­ня­нок. Там їх не знай­де­те, бо во­ни си­дять у то­му по­коїчкові, що од дво­ру. Там я вглядів, як во­ни виг­ля­да­ли у вікно в двір, - ска­зав Домінік.

- Ого! мо­лоді по­чу­ва­ють но­сом, де хо­ва­ються пан­ни, - ска­зав За­мой­ський і засміявся, кру­тя­чи сво­го дов­го­го си­во­го ву­са. - Ко­лись і я по­чу­вав зда­ле­ки, де про­бу­ва­ють пан­ни, а те­пер вже цього не пот­рап­лю зро­би­ти.

Старий За­мой­ський так швид­ко по­чим­чи­ку­вав че­рез світли­цю до то­го по­коїчку, кот­рий був од дво­ру, що на ньому аж жовті сап'янці з ха­ля­ва­ми за­рипіли й за­ше­лестіли. Не­за­ба­ром він вий­шов до світлиці й вивів за ру­ку Гри­зельду. Во­на всту­пи­ла до світлиці по­важ­но, але з не­охо­тою, ніби опи­на­лась по­зад батька.

- Вітаю од щи­ро­го сер­ця пан­ну Гри­зельду! - про­мо­вив князь Домінік і пок­ло­нив­ся ни­зенько Гри­зельді.

- Доброго здо­ров'я кня­зеві! - ти­хо про­мо­ви­ла Гри­зельда й лед­ве схи­ли­ла свою важ­ку од ру­сих кіс го­ло­ву. Во­на оки­ну­ла очи­ма Домініка. Ско­чив­ши з ко­ня й ха­па­ючись, він роз­чер­вонівсь. Делікат­ний рум'янець вис­ту­пив на білих що­ках.

«Панна, зовсім пан­на! Він аж над­то вже білий та делікат­ний. Ко­ли б він був смуг­лявіший, то був би кра­ший, і мо­же б я йо­го впо­до­ба­ла, - по­ду­ма­ла Гри­зельда, при­га­ду­ючи смуг­ля­во­го й рум'яно­го Виш­не­вецько­го, - не люб­лю я ду­же білих та біля­вих па­ничів».

- Йдіть же та тим ча­сом по­гу­ляй­те в сад­ку, до­ки ми скінчи­мо свою ста­ре­чу роз­мо­ву й по­ра­ду з чу­жо­земськи­ми пос­лан­ця­ми, а потім про­шу кня­зя Домініка на ранній сніда­нок, бо я чо­гось вже го­лод­ний.

Князь Домінік од­чи­нив двері в са­док і ос­ту­пивсь. Гри­зельда з не­охо­тою вий­шла на те­ра­су, не­на­че бо­ялась пе­рес­ту­пи­ти ви­со­кий поріг. Пішли во­ни попліч по ста­ро­му сад­ку і, хо­дя­чи по стеж­ках, дов­генько роз­мов­ля­ли про вчо­рашній приїзд ко­ро­ле­ви Цецілії Ре­на­ти та про де­яких знай­омих.

- Між усіма двірськи­ми пан­на­ми при ко­ро­леві пан­на Гри­зельда За­мой­ська бу­ла най­по­казніша, - про­мо­вив Зас­лавський. - Пан­на Гри­зельда бу­ла там ніби прав­ди­ва ко­ро­ле­ва се­ред то­го яс­но­вельмож­но­го на­тов­пу, се­ред блис­ку­чих пиш­них паній. Ніби місяць між зо­ря­ми! Пан­на Гри­зельда бу­ла й най­кра­ща за всіх.

- О, ви­ба­чай­те, кня­зю Домініку! не за всіх. Яка з ме­не кра­су­ня? Там бу­ло ба­га­то кра­щих за ме­не, - обізва­лась Гри­зельда.

- Може бу­ли й кращі за вас, пан­но Гри­зельдо, але ви од­на най­більше мені спо­до­ба­лись. Я не люб­лю отих дрібненьких та мізер­неньких паннів, що роєм ви­ли­ся кру­гом най­яснішої на­шої ко­ро­ле­ви. Вас, тільки вас од­ну я щи­ро люб­лю й лю­би­ти­му довіку.

І пе­редніше Гри­зельді князь Домінік не ду­же по­до­бав­ся. Після вчо­рашніх це­ре­моній, як во­на уг­ляділа Виш­не­вецько­го, Домінік став їй навіть неп­риємний. Во­на гля­ну­ла на йо­го дов­гоб­ра­зий вид, на делікатні па­нянські рум'янці на що­ках, і він став те­пер для неї навіть тро­хи про­тив­ний. Во­на дов­генько мов­ча­ла, а потім ска­за­ла:

- Князю! я сво­го сер­ця досі ще й са­ма не знаю доб­ре. По­го­во­ри­мо про це ко­лись зго­дом, іншим ча­сом. А те­пер да­вай, кня­зю, роз­мов­ля­ти про щось інше. Ди­вись, як пиш­но сьогодні в на­шо­му сад­ку, як пиш­но розцвіли­ся квітки.

І Гри­зельда на­хи­ли­лась, зірва­ла дві гвоз­дич­ки і зак­ла­ла їх за свою ко­су.

- Коли ж той інший час нас­та­не? Я те­бе так люб­лю, що не діжду­ся то­го іншо­го ча­су. Як ти не зо­хо­тиш­ся ста­ти кня­ги­нею Зас­лавською, то князь Зас­лавський і не бу­де шу­ка­ти іншої.

- Ой бу­де шу­ка­ти і знай­де! Не зарікай­сь од цього, кня­зю. Людське сер­це змінне, як оте синє не­бо. Сьогодні во­но синє й яс­не, а завт­ра вкриється хма­ра­ми.

- Ти, пан­но Гри­зельдо, та­ке синє не­бо зад­ля ме­не, кот­ре ніко­ли не вкриється хма­ра­ми. До віку - до су­ду во­но бу­де ясніти для моїх очей, для моєї душі.

Заславському Гри­зельда ду­же при­па­ла до впо­до­би не за свою кра­су, кот­рої во­на не ма­ла. Він по­лю­бив її за пиш­ну пос­тать, за по­важні, ніби в ко­ро­но­ва­ної осо­би, ма­не­ри та за ро­зум. Зас­лавський лю­бив і по­ва­жав ро­зум­них паннів. А Гри­зельда бу­ла навіть письмен­на, вміла чи­та­ти й пи­са­ти, про­чи­та­ла де­які кни­ги, що зад­ля то­го ча­су бу­ло не­ма­лим ділом. Во­на по­бу­ва­ла за гра­ни­цею, по­бу­ва­ла при дворі австрійсько­го ціса­ря, ба­чи­ла ба­га­то уся­ких лю­дей, бу­ла досвідна. Зна­ла двірський ети­кет і двірські зви­чаї ліпше, ніж інші доч­ки маг­натів. Князь Зас­лавський знав це доб­ре. Це пос­теріг і князь Виш­не­вецький.

- Ласкава пан­но Гри­зельдо! Чи доз­во­лиш мені про­си­ти твоєї ру­ки в тво­го ша­нов­но­го яс­но­вельмож­но­го па­нот­ця? - спи­тав зго­дом у неї Зас­лавський.

- Навіщо ти, кня­зю, так ха­паєшся? Ти ще мо­ло­дий і я не та­ка вже ста­ра, щоб тобі ха­па­тись з цією спра­вою. Ме­не ще ніхто й не сва­тав, за ме­не й не б'ються мо­лоді двірські ли­царі, навіть не зма­га­ються. Підож­де­мо - по­ба­чи­мо, - сміли­во обізва­лась Гри­зельда.

Вони обоє йшли по­руч і зай­шли в да­ле­кий за­ку­ток сад­ка, що тяг­ся по­за дво­ром па­ла­цу. Гри­зельда зу­мис­не зай­шла ту­ди, щоб заг­ля­ну­ти в подвір'я. Не­на­че якась си­ла при­ма­ню­ва­ла її очі до од­чи­не­ної бра­ми. Во­на сподіва­лась, що от-от не­за­ба­ром шуг­не у двір на коні князь Виш­не­вецький.

Не встиг­ла Гри­зельда й по­ду­ма­ти про це, як у бра­му і справді влетів на пиш­но­му чор­но­му коні князь Виш­не­вецький, шуг­нув ор­лом кру­гом дво­ра, хап­ком зир­нув очи­ма в са­док, вглядів там Гри­зельду й на льоту здійняв чер­во­ну шап­ку з пе­ром, об­си­па­ним діаман­та­ми, і підняв її ви­со­ко над го­ло­вою. Гри­зельда пок­ло­ни­лась йо­му по­хап­цем і спах­ну­ла на ви­ду. Єремія так швид­ко май­нув кру­гом дво­ру і схо­вавсь за ко­ло­на­ми ґанку, не­на­че блис­кав­ка май­ну­ла на небі й впа­ла од­ра­зу в хма­ри і зник­ла. Гри­зельда тільки й прикміти­ла йо­го блис­кучі грізні очі та якесь сяєво од ок­са­ми­то­во­го кун­ту­ша, од сідла, об­си­па­но­го зо­ло­том та пер­ла­ми. Во­на по­вер­ну­лась і шви­денько пішла до па­ла­цу, не­на­че ха­па­лась, прос­ту­ючи до те­ра­си. Зас­лавський лед­ве поспішав за нею.

- Яка ти спішна сьогодні, Гри­зельдо! По­гу­ляй­мо ще в сад­ку, до­ки не од'їде отой Виш­не­вецький, - про­мо­вив Зас­лавський, - не маю ба­жан­ня стріну­тись з ним. Вчо­ра я приз­нав­ся до йо­го в ко­ролівсько­му па­лаці, як до давнього сво­го ко­ле­ги, а він чи