Читати книгу - "Оповідання, Коцюбинський"

Рум'янець зал­ляв йо­го об­лич­чя, і білі ву­си ста­ли не­мов мо­лоч­ни­ми.

- Багато роз­ка­зу­ва­ти, - зап­нув­ся він і за­раз же по­чав: - Він, ба­чи­те, письмен­ний, гра­мо­ту знає, книж­ку чи­тає. Ще па­руб­ком усе, бу­ло, до вчи­те­ля хо­дить. А вчи­тель наш ро­зум­ний пан був, не гор­дий, та щось прош­пе­тив­ся, й заг­на­ли йо­го ку­дись… да­ле­ко од нас… Так ото бу­ло чи в неділю, чи в свя­то - Кар­по вже й си­дить в учи­те­ля на бесіді. Па­руб­ки на ве­чор­ниці зби­ра­ються, кли­чуть йо­го до дівчат - не хо­че.

«Що я,- ка­же, - по­чую там ро­зум­но­го, чо­го нав­чу­ся?.. Дур­ниці, й більш нічо­го…»

«Чи не в ченці ча­сом га­даєш пост­ри­га­ти­ся?» - жар­ту­ють бу­ло.

«У ченці я не піду, а ху­до­би­ною не­тя­му­щою вік звіку­вать не ба­жаю…»

Хлопці й на­ла­ють йо­го, що він на­че ху­до­би­ною їх нарікає, а він нічо­го, знов до учи­те­ля в гості…

Ми з Кар­пом то­ва­ри­шу­ва­ли - звісно, зрос­ли укупі, ра­зом і го­робців дер­ли, і то­вар пас­ли, ра­зом і па­ру­бо­чи­ли… Оце в неділю зби­ра­юсь, бу­ло, на му­зи­ки, підійду до ліси й гу­каю Кар­па, щоб охотніше бу­ло поміж че­ляд­дю. А він ви­су­неться з ха­ти та й тяг­не ме­не у са­док.

«Ходім, - ка­же, - до ме­не, я тобі кра­ще щось роз­ка­жу».

Не хо­четься ча­сом, та так же про­сить, так про­сить. Посідаємо в хо­лод­ку, й поч­не він го­во­ри­ти, поч­не оповіда­ти, - про що вже він мені не роз­ка­же! І як лю­ди по чу­жих зем­лях жи­вуть, і де які звірі во­дяться, і що все­ре­дині у чо­ловіка ро­биться, яке сер­це, з чо­го кров та як во­на по жи­лах біжить.

Говорить, а очі в нього так і бли­щать, мов жа­ри­ни… А ча­сом зіб'ється, за­пу­тається.

«Ні, - ка­же, - не так, піду спи­та­ти в учи­те­ля».

Недовго й хо­див - поїхав учи­тель…

Засмутився Кар­по, не їсть, не п'є, як ніч хо­дить… Глу­зу­ють наші, на сміх йо­го бе­руть:

«Що ти батька рідно­го по­хо­вав чи тобі ко­ня­ка здох­ла, що мов неп­ри­ка­яний ти­няєшся, од вітру ва­лиш­ся?»

«Батька!.. що мені рідний батько? Пус­тив на світ тем­но­го, як та­ба­ка в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одк­рив… світ мені те­пер не той став, одмінив­ся на­че. Тільки не встиг ще про все дізна­ти­ся».

«А ти б до но­вої вчи­тельки… во­на б те­бе дов­чи­ла», - ра­ють хлопці та мор­га­ють один на од­но­го, бо доб­ре зна­ють, що но­ва учи­телька та­ка, що й ко­чер­гою ви­же­не з шко­ли, ко­ли до неї за чим уда­си­ся.

Почав Кар­по з нудьги до ме­не вча­ща­ти. Не­ма вже йо­му вчи­те­ля - то він до ме­не на роз­ва­гу та й ви­ли­вав жур­бу свою.

«Дивлюся я,- ка­же, - на на­ше жит­тя, й аж страх ме­не огор­тає. Цілий вік у ярмі, мов ху­до­би­на яка; ко­жен но­ро­вить те­бе зап­ряг­ти, та ще й по­га­няє… А що з то­го маєш? Ні спо­чин­ку, ні стра­ви людської, куліш та борщ нізчим­ний… В ха­тах тісно, по­ро­ся­та та те­ля­та укупі з дітьми зи­му­ють; грязь, ди­ха­ти нічим, нез­до­ро­во. А ми ж лю­ди, а не свині у хліву…»

Смішно мені з Кар­па.

«Хіба ж ти досі не ба­чив сього, ад­же ти зріс отут, ра­зом з на­ми усіма…»

«Бачив я, та мов не ба­чив, а те­пер мені роз­виднілось, по­лу­да з очей спа­ла…»

Та й поч­не роз­ка­зу­вать, як жи­вуть лю­ди по чу­жих зем­лях, - не знаю, чи прав­да то­му, що в книж­ках пи­шуть…

«А ми що? Жи­ве­мо, як кро­ти, ри­ючись у землі, і бай­ду­же нам, що світить сон­це…»

Отак ну­див­ся па­ру­бок з рік, а далі вти­хо­ми­рив­ся тро­хи, оже­нив­ся. Ну, як очо­ловічив­ся вже, тоді, звісно, не до кни­жок і не до ду­мок. Дос­тат­ки не­ве­ликі, цілий день у ро­боті. Ди­тин­ка знай­шла­ся… Став він як і лю­ди: за­був за своє. Тільки ча­сом, ко­ли щось ду­же дош­ку­лить йо­му, - от як ви­пас людський при­су­ди­ли па­нові або як уряд­ник го­ло­ву по­бив мо­му бра­тові, - він, бу­ло, лається в гро­маді:

«Ех ви, за­мо­рені, за­хар­чо­вані! Ку­ди вам зас­ту­пи­ти­ся за гро­ма­ду, ко­ли у вас в жи­лах юш­ка з кар­топлі».

Не ска­жу вам, що з ним бу­ло тоді, як ме­не у мос­калі взя­то. Чо­ти­ри ро­ки од­був, по­вер­нув­ся до­до­му, чую - но­ви­на: Кар­по­ва тітка по­мер­ла - десь у го­роді слу­жи­ла, - ста­ра дівка, са­мот­ня, й за­пи­са­ла Кар­пові двісті рублів. «Ого! - ду­маю собі. - Те­пер мій сусідонько за­ба­гатів, піду одвідаю йо­го, чи жив-здо­ров».

Щойно я на сінешній поріг, а вже з ха­ти шиб­ну­ло на ме­не ду­хом пе­че­но­го м'яса, мов на ве­лик­день. Ввійшов у ха­ту - в печі го­рить, мо­ло­ди­ця щось прис­ма­жує, а за сто­лом си­дить чер­во­ний, аж піт з йо­го кап­ле, Кар­по и уми­нає стра­ву. Зрадів та так з мас­ни­ми ус­та­ми й поліз цілу­ва­ти­ся. Посіда­ли ми. Див­люсь - на столі пов­но по­лу­мисків і з пе­че­ним, і з ва­ре­ним, а долі кістки ва­ля­ються.

«Ну, як же те­бе бог ми­лує? Чув я, що тобі по­щас­ти­ло… Аж те­пер ха­зяїном ста­неш…»

«Та спа­сибі бо­гові й тітці покійній: хоч тро­хи од­ди­шу та по­жи­ву по-людсько­му».

«Воли собі ку­пиш або де­ся­ти­ну по­ля».

«Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… те­пер я по­нов­лю свою кров, на­бе­ру­ся си­ли. Он у Німеч­чині або в Англії ро­бо­чий чо­ловік ко­жен день їсть м'ясо. То­го він і сміли­вий, і ро­зум­ний, лю­ди­ною нарікається… В йо­му кров грає… А ми що? Жінко, да­вай, що там нас­ма­жи­ла…»

Молодиця пос­та­ви­ла пе­че­ню.

Частують ме­не. Кар­по тро­щить, аж со­пе:

«І не хо­четься вже їсти, а тре­ба».

«То не їж, ко­ли не хо­чеш».

«Ба! А пам'ятаєш, як уряд­ник роз­бив го­ло­ву тво­му Йва­нові?»

«Пам'ятаю…»

«І як я ско­чив ря­ту­ва­ти Іва­на?»

«Ну?»

«І як на ме­не грим­нув тоді уряд­ник!»

«Ну!»

«А я ж що? Хіба не зля­кав­ся? Ні? Отим-то й ба…»

Дзвонять по се­лу: здурів Кар­по та й здурів. Лю­ди йдуть у по­ле ора­ти, а він до по­па, та не так до по­па, як до по­по­вої ку­хо­вар­ки дізна­ти­ся, що во­на ба­тюшці ва­рить. Ба­ба Ялич­ка хва­литься: «Двічі, - ка­же, - на тиж­день гле­чи­ка йо­му ски­даю, же­ре без пам'яті, во­но йо­му й ва­дить з нез­вич­ки».

Минуло отак зо два тижні. Не ба­чу я щось Кар­па та й не ба­чу. А наші ни­ви суміжні, орю я свою - і див­но мені, що Кар­по­ва стоїть об­ло­гом, не­ора­на. Що во­но за знак? Чи не сла­бий ча­сом? Піду одвідаю. Та, по­вер­та­ючи з по­ля, й зустрівся з ним.

Схуд, по­жовк, очі по­за­па­да­ли, а сам не­ве­се­лий.

«Що, - пи­таю, - підно­вив кров свою