Читати книгу - "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"

заміна праці людини працею машин. У певний спосіб, про який фізіократи і не мріяли, індустріальна революція ХІХ ст. реалізувала їхню тезу продуктивного потенціалу природи.

Природа, поставлена на службу збільшенню промислової продукції, вже не була природою біологічного росту як у сільському господарстві. Вона стала природою «жахливої залізної маси» та «циклопічних машинних сил» (Карл Маркс) на службі у Великої Промисловості. У Марксовому формулюванні про «включення величезних сил природи та природничої науки у процес виробництва»[120] легко розгледіти органіцистське уявлення, що лежить у її основі. Воно виступає з усією чіткістю там, де мова заходить про кінцеву стадію машинізації виробництва, якою є повна автоматизація, коли виробничу працю виконують тільки машини, а роль людини зводиться до контролю і регулювання. Коли Маркс називає автоматизоване виробниче підприємство «потужним організмом» виробництва, коло фізіократичної продуктивності природи замикається[121]. Єдина відмінність між автоматизованою фабрикою та фізіократичним полем полягає в тому, що перша виробляє продукцію зі сталі, металу та сили пари, а останнє – із землі, сім’я та сонячного проміння. В обох випадках виробництво є не що інше, як споживання раніше накопичених речовин і сил.

Далі ми побачимо, якими заплутаними шляхами продуктивна сила промисловості XIX ст. виростала з біологічної життєвої сили XVIII ст.

Продуктивність природи та економіки

У 1738 р. Жак Вокансон представив паризькій публіці три автомати – гравця на флейті, барабанщика та качку, – з яких найбільшу сенсацію викликав найменший із них. Механічна імітація рухів і звуків розглядалась і сприймалась як цілком зрозуміла річ. Що ж до качки, то Вокансон стверджував, що ті зерна, які він вкладав їй у дзьоб, вона всередині механічно перетравлювала і виводила як екскременти. Чи не міг він також сконструювати качку, яка б також клала яйця, з яких би вилуплювалися механічні курчата? Доволі довгий час цю картинку сприймали за щиру правду, доки хтось не висловив сумнів, що механізм травлення є не що інше, як кавовий млин. Іще більше часу знадобилося задля того, щоб з’ясувати, що Вокансонова качка навіть механічно не перемелювала зерна і фекалії автомата були лишень купкою справжніх екскрементів, прихованих подібно до того, як у шаховому автоматі ховалася справжня людина[122].

Розуміння того, що в природі є сили, які не можна пояснити законами механіки Декарта, Галілея та Ньютона, почало з’являтися в науці лише після перемоги класичної механіки в XVII ст. Будь-який великий тріумф засліплює щодо того, що лежить за межами завойованої території. У цьому випадку – стосовно своєрідності звичайного життя і живої істоти. Кінець XVII ст. був часом, коли дух мав перетравити все, що несло із собою відкриття сили тяжіння. Питання про те, що становить собою життя під фізіологічним кутом зору, тобто, наприклад, чи існує якась фундаментальна «життєва сила», аналогічна силі тяжіння, здавалося не на часі, і вважалося, що прояви живого організму легко пояснити за допомогою понять механістичного інструментарію.

Однак що ж може бути нагальнішим від пояснення фундаментальних начал життя?

Оскільки розмноження виступає як біологічний первинний акт будь-якої продукції, а економічне поняття виробниц­тва прямо походить від біологічного (у фізіократів), треба з’ясувати первинне значення «продукції». Продукція і продукування, перш ніж вони стали вживатися в економічній теорії, були юридичними поняттями. Вони вживалися там, де йшлося про забезпечення свідків і доказів у судовому розгляді. Щось продукувати означало виявити щось уже наявне, але ще невидиме. Це відповідало імпліцитному змістові філософської формули nihilo ex nihil. Тобто ніщо не з’являється, якщо раніше воно не існувало в якійсь іншій формі. Як, проте (тобто з якого попереднього стану), пояснити появу живої істоти в акті розмноження?

Теорія розмноження, яка у XVIII ст. набула розвитку під назвою «вчення про преформацію», становила собою дивну суміш механістичної та теологічної думки. Згідно з нею, будь-яке сім’я та будь-яке яйце вже містили повністю сформовану майбутню живу істоту в мініатюрі, а її подальший розвиток полягав лише у зростанні вже наявного, наче «розгортання»[123] природою змісту певного пакета. Теологічне ядро вчення полягало в тому, що сім’я і яйце містили в собі не тільки теперішнє, а й усе минуле життя до самого божественного акту творіння. Мальбранш писав у 1673 р.: «Усі дерева вже закладені в приймочці… Одна-однісінька приймочка містить не тільки майбутнє дерево, що розвивається з сім’я, а й усю сукупність сімені, що містить майбутні дерева і майбутнє сім’я дерев і так далі ad infinitum»[124]. Антоні ван Левенгук, піонер мікробіології XVII ст., аби дати уявлення щодо повноти і крихітного розміру мініатюрної людини (animalcules) в одному-єдиному людському сімені, зауважив, що мільйон їх «займають менше місця, ніж одна піщинка»[125].

Це порівняння нагадує схоластичні описи тисяч небесних янголів, що містяться на кінчику булавки. Важливішим, утім, є інший збіг, який полягає у тому, що для вчення про преформацію маса живих істот є хоча й безконечною, але також незмінною і статичною, як зоряне небо теологів і механістів. Або, якщо повернутися до економіки, меркантилізмові так само було чуже уявлення про те, «діяльність людини може щось додати до наявного складу світу або щось змінити в ньому… Людина не породжує багатства світу, а лише їх виявляє» (Йоганнес Буркгардт)[126].

На противагу до вчення про преформацію у XVIII ст. сформувалася теорія епігенезу. Згідно з нею, життя народжувалося не з готової, створеної Богом мініатюрної істоти, а з неоформленої матерії, яка сама себе перетворювала на рослину, тварину та людину. Жульєн де Ламетрі, який у своїй книжці «Людина-машина» зображував людину не як витвір Бога, а як продукт матерії, через одинадцять років після Вокансона спричинив сенсацію, запропонувавши протилежний підхід. Просвітницький дух того часу був налаштований лише вірити у можливість механічного відтворення травлення, а не прийняти цілковито, до ядра душі матеріалізовану людину. Скандал навколо Ламетрі пояснювався багато в чому його схильним до провокацій характером. Якби він застосував теорію епігенезу не одразу до людини, а, скажімо, до органічного життя загалом, це не викликало б жодних протестів навіть із боку церкви.

Саме з такою обережністю і, відповідно, керований темпераментом більш схильним до гармонії, прийняв естафету через рік після появи «Людини-машини» Бюффон. Як і для Ламетрі, для нього вихідним пунктом була матерія, що сама себе організовує. Головні поняття Бюффона «matière vivante», «molécule organique» та «particle organique»[127] цілком відповідають поняттю Ламетрі «matière organisée»[128]. І обидва збігаються в розумінні природи як економічного продуцента. Ламетрі пише: «Вона [природа] народжує мільйони людей з більшою легкістю й радістю, ніж один годинникар створює складний годинник». А ось Бюффон: «Органічне є звичайнісіньким продуктом