Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

набором іграшкової зброї. Кожна деталь його озброєння коштувала як звична дерев’яна лялька.

Іграшки для дівчат справляли не менш гнітюче враження. Переважно це були конячки, і більшість із них посміхалася. Коням, подумав Смерть, посміхатися не варто. Кінь із усмішкою на морді явно задумав щось лихе.

Він знову зітхнув.

Та ще й оця морока з дітьми — потрібно було вирішити, хто був слухняним, а хто — ні. Дотепер йому не доводилося про все це задумуватися. Слухняний, неслухняний — кому яка різниця?

Однак усе слід зробити правильно. Інакше нічого не вийде.

Свині підлетіли до чергового димоходу.

— Ось ми і тут, — сказав Альберт. — Джеймс Реддл, вісім років.

— А, ТАК. У СВОЄМУ ЛИСТІ ВІН ПИШЕ: «ЗАКЛАДАЮСЯ, ТЕБЕ НЕ ІСНУЄ. БО ВСІ ЗНАЮТЬ, ЩО ТИ — ЦЕ БАТЬКО». О ТАК, — сказав Смерть, і його голос ледь приховав сарказм. — ВПЕВНЕНИЙ, ЙОГО БАТЬКИ ДОЧЕКАТИСЯ НЕ МОЖУТЬ МОМЕНТУ, КОЛИ ПОЛІЗУТЬ В БРУДНУ ДВАНАДЦЯТИФУТОВУ ТРУБУ Й ПОВІДБИВАЮТЬ ВСІ ЛІКТІ. ДУМАЮ, ТРЕБА ЯК СЛІД ПОТОПТАТИСЯ ПО ЙОГО КИЛИМКУ.

— Так, пане. Чудова думка. А тепер спускаймося.

— А ЩО, ЯКЩО Я ПОЗБАВЛЮ ЙОГО ПОДАРУНКА ЯК ПОКАРАННЯ ЗА НЕВІРУ?

— Так, але що це доведе?

Смерть зітхнув.

— ГАДАЮ, ТИ МАЄШ РАЦІЮ.

— Ви перевірили список?

— ТАК. ДВІЧІ. ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦЬОГО ДОСТАТНЬО?

— Однозначно.

— ЧЕСНО КАЖУЧИ, НІЯК НЕ ВКУМЕКАЮ. ЯК ВИЗНАЧИТИ, ПОВОДИВСЯ ВІН ДОБРЕ ЧИ ПОГАНО?

— Гм, ну... Навіть не знаю... Чи він завжди розвішує свій одяг, та й таке...

— І ЯКЩО ВІН ПОВОДИВСЯ ДОБРЕ, Я МАЮ ПОДАРУВАТИ ЙОМУ ХАПОНСЬКУ БОЙОВУ КОЛІСНИЦЮ ЗІ СПРАВЖНІМИ ОБЕРТОВИМИ ЛЕЗАМИ?

— Так.

— А ЯКЩО ПОГАНО?

— Коли я був хлопчиком, у такому разі діти отримували мішок кісток, — почухав голову Альберт. — Але, на диво, під кінець року вони всі поводилися, як святі.

— ОЦЕ ТАК. А ЗАРАЗ?

Альберт підніс пакет до вуха й пошелестів.

— Схоже на шкарпетки.

— ШКАРПЕТКИ.

— Можливо, вовняний жилет.

— ТАК ЙОМУ І ТРЕБА, ЯКЩО МЕНІ ДОЗВОЛЕНО ВИСЛОВИТИ СВОЮ ДУМКУ...

Альберт оглянув засніжені дахи й зітхнув. Це неправильно. Він допомагав, тому що Смерть, ну, був його господарем. От і все. І якщо в господаря було би серце, то в тому місці, де потрібно. Але...

— Ви впевнені, що ми повинні це робити, пане? Смерть зупинився, наполовину залізши в димохід.

— МОЖЕШ ЗАПРОПОНУВАТИ КРАЩУ АЛЬТЕРНАТИВУ, АЛЬБЕРТЕ?

Дійсно, Альберт не міг.

Комусь таки доводилося це робити.

Вулицями знову розгулювали ведмеді.

Сюзен ігнорувала їх і навіть не намагалася минати тріщини між бруківкою.

Вони просто стояли довкола, трохи здивовані й напівпрозорі, видимі лише дітям і Сюзен. Новини про Сюзен ширилися швидко. Ведмеді вже чули про кочергу. Горішки та ягідки, — намагалися повідомити їхні морди. Ось чому ми тут. Великі гострі зуби? Які великі гостр... А, ці великі гострі зуби? Вони лише для, гм, розколювання горіхів. Та й деякі ягідки бувають такими норовливими!

Коли вона повернулася додому, міський годинник пробив шосту. Дівчина мала власний ключ, так наче й не була служницею.

Не можна бути герцогинею та служницею водночас. Але гувернанткою бути дозволяється. Ішлося не про вашу ідентичність, це був лише спосіб гаяти час, поки ви не зробите те, що повинна була зробити в житті кожна порядна дівчина — вийти заміж. Усі розуміли, що це не більше, ніж гра.

Батьки обох дітей відчували перед нею захоплене благоговіння. Вона ж була донькою герцога, а пан Гетра — усього лише шанованою постаттю гуртового продажу взуттєвих виробів. Пані Гетра відчайдушно прагнула потрапити у вище товариство і саме зараз намагалася досягнути цього, читаючи книги з етикету. Вона ставилася до Сюзен із тією стурбованою повагою, яка, на її думку, пасувала кожному, хто знав різницю між серветкою та носовичком від самого народження.

Дотепер Сюзен ще ніколи не чула, що в суспільстві можна піднятися завдяки знанням етикету, особливо якщо врахувати, що ті аристократи, яких вона зустрічала в домі батька, не використовували ні серветки, ні носовичка, натомість були переконані, що «Можеш кинути на підлогу, собаки і так з’їдять».

Коли пані Гетра якось боязко спитала її, як звертатися до двоюрідного брата королеви, Сюзен відповіла не задумуючись: «Зазвичай ми називали його Джеймі». Після цього пані Гетрі довелося злягти з головним болем у своїй кімнаті.

Пан Гетра ж просто кивав, зустрічаючи її в коридорі, і ніколи ні про що особливо не розпитував. Він міцно стояв на ногах, серед своїх чобіт і черевиків, — а більшого йому й не треба.

До того часу, як Сюзен повернулася, Гавейн і Твайла — названі так людьми, що однозначно любили їх більше за життя, — вже лежали в ліжку — цього разу з власної ініціативи. У певному віці доволі поширено вірити, що чим раніше заснеш, тим швидше настане новий день.

Вона пішла прибрати дитячу кімнату, щоб підготувати все до ранку, і почала збирати речі, які діти порозкидали за день. Аж раптом почула, як щось постукало у вікно.

Сюзен зазирнула в темряву, а тоді відчинила його. За вікном валив сніг.

Влітку за ним розкидалися гілки вишневого дерева, які в зимовій пітьмі були маленькими сірими лініями, на які влягався сніг.

— Хто це? — запитала Сюзен.

Хтось скакав вкритими памороззю гілками.

— Цвінь-цвірінь, я крихітний горобчик, — відгукнувся крук.

— Знову ти?

— А ти хотіла побачити миленьку малинівку. Слухай, твій ді...

— Щезни!

Сюзен затраснула вікно й засмикнула штори. Для певності вона повернулася до них спиною і спробувала зосередитися на кімнаті. Це допомагало думати про... нормальні речі.

Ось — вепронічна ялинка, трохи менша версія більшого дерева у вітальні. Сюзен допомагала дітям виготовляти паперові прикраси. Так. Думай про це.

Вздовж кімнати висіли паперові гірлянди. А ось гілочки гостролисту, не використані в більших кімнатах через брак ягід. Тепер на них приклеїли декоративні глиняні ягоди й порозпихували по полицях і за фотографіями.

З каміна над невеликою решіткою звисали дві панчохи. Тут були й малюнки Твайли, на кожному — безформні блакитні небеса, зелена — «вирвиоко» — трава й червоний будиночок із чотирма вікнами. Усе таке...

Нормальне...

Вона випросталася й уважно розглядала їх, задумливо постукуючи нігтями по дерев’яному пеналі.

Раптово двері прочинилися. За ними стояла розпатлана Твайла, міцно тримаючись за дверну ручку.

— Сюзен, під моїм ліжком знову з’явилося чудовисько...

Сюзен перестала постукувати нігтями.

— ...я чую, як воно ворушиться...

Сюзен зітхнула й обернулася до дитини.