Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

вчора вщент заповненій кульками, було порожньо. Ештон зробив над собою ще одне зусилля й… Кімната порожня, отже, у нього майже не залишилося кульок. Отож він знову злидар. Майже як колись.

По суті, юнак не прагнув багатства, от і залишився ні з чим. У нього весь час усе не так, як у інших. Що за життя тепер його чекає? Як же сестра, Джон? Що буде з ними? Арніка… Хто така Арніка? Ні, тут щось не так… Тому що Арніка…

Зараз вона тут, поруч. Чомусь дивиться на нього зі співчуттям, наче на хворого. Узагалі-то вона має слушність. Ештон досить кепсько почувається після… Пригоди? Так, пригоди, бо якщо скласти докупи те, що він пригадав, і те, що сьогодні побачив, стає геть паскудно. Поряд із ним лежав його наплічник і лічив невеличкі нерівномірні кульки Ештонових думок, що похапцем залітали туди.

Заради чого йому стільки разів доводилося ризикувати? Він щоразу міг переправляти більше кульок сестрі. Можливо, тоді все було б інакше?..

Ештон відвернувся до стіни. Його муляла якась думка. Зрештою, це для нього нормально: він постійно чогось не розуміє. Але коли йому ставало дуже кепсько, як зараз, юнак завжди, принаймні від того часу, коли пам’ятав себе, залишався сам. А сьогодні поруч із ним Арніка.

— Чому ти тут? — спитав дівчину.

— Я пообіцяла тобі допомогти, — тихо нагадала вона.

Невже Арніка думає, що він геть нічого не розуміє? Що в нього зовсім бракує клепки? Що він не знає, скільки в нього було кульок у цій кімнаті? Хто встоїть проти того, щоб забрати їх собі? Вона? Оте мале дівчисько? Він гірко пхикнув і ледь не заплакав. Це на нього було зовсім не схоже. Але ж чому тоді вона ще тут? Злодюжка, яка спочатку вкрала, а потім прибігла познущатися?

— Що зі мною? — В Ештона не було сил на довгі розпитування, вони витрачалися на думки, які летіли в наплічник.

— Трунок, настояний на мандрагорі, — пояснила Арніка.

Коротко і ясно. Але ж… Хіба то можливо? Як йому вдалося так швидко оклигати й майже все пригадати?

— Я бачила, як ти відкрив скриньку, а потім… За кольором і формою випару я впізнала отруту. Ми нещодавно вчили, як це робити… як розпізнавати… І майже миттєво знайшла протиотруту. Випадково, — тихо додала вона, наче виправдовуючись.

Ні, це вже ні в які ворота не лізе! Ну й дівчисько! Спочатку «випадково» з’являється там, де вона найбільше потрібна, порошком листи притрушує. Ясна річ, той порошок до неї в торбу теж «випадково» потрапив. А вже зроблену з кореня мандрагори отруту за кольором і формою випару впізнати — то, звісно, суща дрібниця! І протиотрута в неї «випадково»! Та хто б сумнівався! Ештон кумедно невдоволено пхикнув і засопів носом. Дівчина вважає його цілковитим дурнем. І вона правильно вважає! Звісно, правильно!

Так-так-так, а хто ж тоді забрав усі його кульки? Хто? Арніка, Джон, Клізі? Йому чомусь було б легше, якби це зробив Клізі…

— Е… Ти можеш розповісти, що трапилося вчора ввечері? — Ештон усе-таки зробив над собою зусилля й делікатно запитав про те, що хвилювало його найбільше.

— Можу, якщо ти вже готовий слухати й чути.

«Ще й повчає!» — подумав хлопець, та вголос сказав, що готовий, навіть переконливо кивнув головою.

— Але спочатку я хочу запитати, звідки в тебе ці медальйон і камінь? Розкажеш?

— Медальйон ти випадково побачила? — усміхнувся Ештон до дівчини. — Він із мого минулого життя. Я проведу тебе туди, де його знайшов, якщо захочеш. Згодом. Колись. А камінь…

Ештон зняв із шиї шкіряну шворку з гладеньким і пласким сіро-зеленим каменем…

— Приймеш? — запитав, бо почепити їй на шию в нього забракло б сил, — це тобі на щастя…

Вона серйозно кивнула головою, погладила камінь, вдячно усміхнулася, надягла собі на шию й почала розповідати. Виявляється, у той момент, коли скринька мала б відкритися, її відволікло шарудіння в куті кімнати.

«Випадково»! — хотів додати Ештон, але прикусив язика, бо все-таки сподівався почути хоч якісь пояснення.

Саме тому вона опинилася від отрути на безпечній відстані. Коли скринька клацнула, Арніка озирнулася.

«Ще б пак! Саме для того, щоб визначити вид отрути, а самій бути на безпечній відстані…» — не міг заспокоїтись Ештон, але знову промовчав.

Потім дівчина побачила світло-кавовий випар, схожий на чоловічка, що стоїть заклавши ногу за ногу, і пригадала один із уроків протиотрути, які використовують під час укладання угод.

«Ще б пак!» — знову майнуло в голові, але, глянувши на Арніку, він перехотів іронізувати навіть подумки.

Дівчина тим часом розповідала, як шукала воду, щоб запити протиотруту, як тягла його з кімнати, як знайшла в нього ще одну пляшечку з протиотрутою… Часу на роздуми зовсім не було, тому їй залишалося завершити те, заради чого вони приїхали в цей будинок. Вона поскладала майже всі торбинки з кульками, щоб зібрати потрібну кількість. Зауважила, що вигідніше було віддати всі кульки відразу. Щомісяця зустрічатися з Клізі — це найгірший варіант. Він обов’язково щоразу вигадував би новий хитромудрий план, аби домогтися свого. Арніка зраділа, що кульок у кімнаті було достатньо для розрахунку. (Зрештою, саме про це писав у листі Джон). Вона віддала велику торбину, у яку вклала менші. Клізі прийняв її й обміняв на закладну на будинок, а всі присутні свідки, яких зібралося чимало, підтвердили, що саме так і було… Усіх формальностей було дотримано, документи підписано. Залишилося тільки оголосити про оборудку на одній зі щотижневих зустрічей укладачів угод — і все, справа завершена! Радіючи, що все вдалося, Арніка нарешті випровадила ненависного їй Клізі, із вдячністю попрощалася з тими, хто погодився підтримати їх і чекала того моменту, коли стан Ештона покращиться…

«Зараз заплачу від замилування, — глузував Ештон, слухаючи її. — Як же гарно все звучить, наче чийсь план… Наче й нема до чого прискіпатися. Але все занадто просто. Так гладесенько, як вода в озері. А разом із тим, ще й неглибоко, щоб пірнути в сказане і навіть не злякатися. Звідки вона взялася, така правильна, на мою голову?»

Певний час мовчав — збирався на силі. Йому кортіло дізнатися, де саме Арніка взяла протиотруту. Вирішив, що краще відразу розпитати, щоб не мучитися здогадами.

— Які протиотрути в тебе є зараз? — поцікавився Ештон, намагаючись звестися, але слабкість не дозволила йому це зробити.

— Їх небагато, — вона показала зо два десятки манюніх пляшечок, які й справді не займали багато місця в її торбині. Одна пляшечка, проте, була значно більша за інші,