Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

пі­дозрювала. Намагалася прогнати пса, але я, як і ти, керувався у цих справах власною волею. Мені було, мабуть, літ вісім, коли він пробіг між конем і возом, кінь його хвицьнув, і він помер. Саме крав шматок бекону.

Барріч підвівся зі стільця, підійшов до покривал.

Він відібрав у мене Нюхача, коли я був молодшим цього віку. Я вважав його мертвим. Але Барріч справді пережив раптову смерть свого товариша по зв’язку. Це не надто відрізнялося від власної смерті.

— Що ти зробив? — тихо спитав я.

Я чув, як Барріч стелить ліжко і вкладається в нього.

— Навчився говорити, — за мить відповів він. — Баба змусила мене пережити смерть Різуна. У певному сенсі я переніс цей зв’язок на неї. Не те щоб я забув Різунові уроки. Я став злодієм, навіть і непоганим. Завдяки моєму новому ремеслу життя матері та баби трохи покращало, хоч вони ніколи не здогадувалися, чим я займався. За кілька літ Чалседом пройшла кривава зараза: я тоді вперше її побачив. Вони обидві померли, я залишився сам. Тож завербувався в солдати.

Я вражено слухав. Усі ці роки я знав його як маломовного. Питво не розв’язувало Баррічу язика, а робило його ще мовчазнішим. Зараз же з нього потоком текли слова, змиваючи роки моїх роздумів і підозр. Я не знав, чого він зненацька заговорив так відверто. В освітленій вогнем кімнаті не було жодного іншого звуку, крім його голосу.

— Спершу я бився за якогось дрібного чалседського вождя. Джекто. Я не знав, за що ми воюємо, не переймався, що в цьому доброго чи лихого. — Він тихо пирхнув. — Як я тобі казав, прожиток — це не життя. Але я непогано впорався. Здобув репутацію жорстокого. Ніхто не очікує, що хлопець битиметься зі звірячою люттю і хитрістю. То був єдиний мій ключ до виживання з людьми, між якими я тоді служив. Але одного дня ми програли кампанію. Я провів кілька місяців, ні, майже рік, навчаючись тієї ненависті до работоргівців, яку мала моя баба. Утікши, зробив те, про що вона сама завжди мріяла. Вирушив до Шести герцогств, де немає ні рабів, ні работоргівців. Герцогом Шокзу був тоді Грізел Неспокійний. Якийсь час я бився за нього. Та врешті-решт якось вийшло так, що я зайнявся кіньми свого підрозділу. Мене це цілком влаштовувало. Солдати Грізела були шляхетним товариством, як рівняти з тою голотою, що служила в Джекто, та я однаково волів компанію коней, аніж їхню.

Коли війна за Сендзедж закінчилася, герцог Грізел забрав мене додому, до своїх стаєнь. Там я пов’язався з молодим жеребцем Неко. Я за ним доглядав, але він мені не належав. Грізел їздив на ньому на полювання. Часом його використовували як плідника. Але Грізел не був по-справжньому шляхетним чоловіком. Інколи виставляв Неко на бій з іншими жеребцями, як дехто влаштовує собачі або півнячі бої для розваги. Кобила в охоті та найкращий жеребець, що її здобуде. І я… був із ним пов’язаний. Жив його життям так само, як своїм власним. Так я виріс на чоловіка. Чи принаймні здавався дорослим чоловіком.

Кілька хвилин Барріч мовчав. Мені не треба було більше пояснювати. За якийсь час він зітхнув і повів далі:

— Герцог Грізел продав Неко й шістьох кобил, а я пішов разом із ними. Вгору узбережжям, до Ріппону. — Він прокашлявся. — До стаєнь нового господаря прийшла якась кінська зараза. Неко помер, прохворівши хіба день. Мені вдалося врятувати двох тамтешніх кобил. Утримування їх при житті не дало мені накласти на себе руки. Але потім я геть розкис. Не годився ні на що, крім пиятики. До того ж у конюшні зосталося надто мало тварин, щоб можна було її так називати. Тож мене звільнено. Врешті-решт я знову став солдатом, цього разу в молодого принца на ім’я Чівелрі. Він прибув до Ріппону, щоб розсудити суперечку за кордон між Шокзом та Ріппоном. Не знаю, як це його сержант мене прийняв. Це був відбірний загін, його особиста гвардія. Мені скінчилися гроші, і три дні я був такий тверезий, що аж хворий. Не відповідав їхнім стандартам ні як чоловік, ні, тим паче, як солдат. Першого ж місяця я двічі постав перед Чівелрі у дисциплінарній справі. За бійку. Подібно до пса чи жеребця, я не знав іншого способу утвердити свою позицію серед інших.

Коли мене вперше волокли до принца, закривавленого і ще не охололого після бійки, я був шокований, побачивши, що ми однолітки. Майже всі його солдати були старшими за мене. Я сподівався зіткнутися з чоловіком середнього віку. Я став перед ним, глянув йому в очі. І між нами пройшло щось наче розпізнання. Немов ми обидва побачили… ким могли стати за інших обставин. Це не зробило його поблажливим до мене. Я втратив платню і заробив додаткові обов’язки. Коли таке трапилося вдруге, всі очікували, що Чівелрі мене вижене. Я стояв перед ним, готовий його зненавидіти, а він тільки дивився. Схилив голову, мов пес, коли щось здалеку почує. Знов урізав мою платню і додав мені ще обов’язків, але залишив. Перед цим усі казали мені, що мене проженуть. Тепер усі сподівалися, що я втечу. Не можу сказати, чого я так не зробив. Що це за служба без платні та з додатковими обов’язками?

Барріч знову прокашлявся. Я чув, як він совгає плечем, глибше зариваючись у постіль. Якусь мить мовчав. Тоді продовжив, майже неохоче:

— Третього разу мене притягли до нього за бійку в таверні. Міська варта приперла мене перед його очі все ще закривавленого, все ще п’яного, все ще готового до бійки. На той час мої колеги по службі не хотіли мати зі мною нічого спільного. Сержант відчував до мене огиду. Я не мав жодних друзів серед рядових солдатів. Отак мене затримала міська варта. Сказали Чівелрі, що я кулачними ударами збив з ніг двох, а ще від п’ятьох відбивався палицею, аж доки не втрутилася варта і не розборонила нас.

Чівелрі відпустив варту, заплативши корчмареві за шкоду з власного гаманця. Він сидів за столом, перед ним лежали незакінчені записи. Оглянув мене згори донизу. Тоді, не кажучи й слова, встав і відштовхнув стола назад, у куток кімнати. Зняв сорочку, взяв із кутка піку. Я думав, що він збирається побити мене до смерті. Натомість метнув мені іншу піку. І сказав: «Гаразд, покажи мені, як ти відбивався від п’ятьох чоловіків». І кинувся на мене в атаку. — Барріч укотре кашлянув. — Я був утомлений, напівп’яний. Але не спасував. Нарешті йому вдалося. Звалив мене так, що мені забило памороки.

Коли я отямився, пес знову мав господаря. Іншого роду. Знаю, ти чув, як люди казали, що Чівелрі був холодним, штивним і правильним, аж нудно. Це не так. Був таким, яким, на його думку, має бути чоловік. Узяв злодія, занедбаного негідника і… — Він завагався, зненацька зітхнув. — Другого дня підняв мене вдосвіта. Вправлятися зі зброєю, доки жоден із нас не стоятиме на ногах. Я ніколи досі не пройшов жодного формального вишколу. Просто дали мені піку й послали до бою. Він тренував мене, навчив битися з мечем. Сокири він ніколи не любив, зате мені таке подобалося. Тож він показав мені все, що вмів, і влаштував так, щоб я навчався в чоловіка,