Читати книгу - "Постріл в Опері"

свого ставлення до мене, теж не означає, що він ставиться до мене так само, як і до тебе! Скажеш, не так? – Шорти чинили опір. Але Даша не здавалася й перемогла.

– Але все ж таки брошка мала вигляд Ліри, – з сумнівом сказала Маша.

– Та хоч у вигляді черепа та кісток! Що з того? Та й чи була вона вза-агалі? Може, це така родинна легенда: родичі Ахматової потім вигадали, коли вона поетесою стала, щоб було що в інтерв’ю журналістам розповідати. Або вона сама. Вона вза-агалі була страшенною брехухою. От хто вже вмів себе розпіарити, так це Анєчка Горенко. Ти взагалі в темі, що ще за ахматовського життя художники намалювали понад дві сотні її портретів? Оце я розумію, розкрутка!

Чуб підскочила до дзеркала й показала йому свій зад.

Шорти врізалися в сідниці, залишаючи нижню частину відкритою напоказ.

Однак у розумінні співачки одежа існувала зовсім не для того, щоб щось приховувати, а одягатися гарно, на її погляд, означало – так, щоб оберталися всі перехожі.

Нині слід було постаратися особливо…

– ОК! Ззаду звикнуть, спереду полюблять, – глибокодумно оголосила Чуб. – А коли ми сьогодні з Яном зустрічаємося?

– Але в Києві справді не було більше жодного видатного письменника, – продовжувала сумніватися студентка історичного факультету. – За всю його історію.

– Не було, – подумавши, покивала косами дочка літературного критика. – Але ти так розсуди: а до чого вза-агалі Ліра до Києва? Ліра – це ж наче зі Стародавньої Греції.

– Логічно.

– Охолонь! Купа народу знаходить усіляку хрінь. Купа народу вішається! Тут навіть нічого містичного нема. – Вигляд ззаду Дашу задовольнив.

Залишалося підібрати запаморочливий верх.

– Якби у цій історії не було нічого містичного, нас би туди не покликали, – аргументувала Ковальова.

– О’кей, – одразу відшукала викрут Землепотрясна, що мала яскраво виражений талант до суперечки. – Анна Голенко вірила в містику, й її містицизм її доконав. Тому її проблема ніби підпала під нашу парафію…

– Я зрозуміла! – осяяло Машу. – Теорія твого дідуся Чуба! Теорія повторюваних слів. Це ж правда! Так з нами спілкувалося Місто, коли ми були зовсім сліпими. Воно постійно підкидало нам підказки. Воно нас спрямовувало. Усе навколо вказувало нам шлях – назва спектаклю на афіші, стаття в газеті…

Онука Чуб взялася чухати ніс.

Саме завдяки статті у випадковій газеті, яку принесло вітром і прибило до Дашиних ніг, Дашині ноги й направилися до «Центра чаклування», де Києвиця Килина, помираючи…

– О’кей. І чьо з того? – оборонилася спірниця. – Це означає лише те, що мій дідусь був розумним хлопцем.

– Ні, – заперечила вперта Маша. – Це означає тільки те, що хтось навмисне підводив Анну Голенко до подібного висновку.

– От і чудово, – дійшла нелогічного висновку співачка. – Ось ми й зрозуміли, в чому чаклунство. Хтось підводив цю тітку до самогубства, але ми вчасно втрутилися й врятували її.

– Але хто цей хтось?

– Яка різниця?! – розрізала повітря рукою Даша. – Зрозумій ти, Голенко – це повний голяк! Я задом відчуваю. – Задля переконливості Даша вип’яла інтуїтивне місце й поляскала по ньому долонею. – Якась третьорозрядна поетеса надумала, що її обікрала Анна Ахматова, й вирішила накласти на себе руки. Хрінотінь і графоманська маячня! – Співачка зітхнула.

Бо було зрозуміло: ніяка це не хрінотінь. А щось важливе й значуще, що вони через нічорта-незнанню просто не здатні зрозуміти.

Інакше навіщо б на небі спалахував червоний вогонь?

– Проте іноді твій зад таки помиляється, – сказала Маша.

– Ну, він, звісно, не Господь Бог, – капітулювала Чуб.

Висмикнувши з шафи українську сорочку-вишиванку, вона приміряла її на себе.

– Гаразд, нехай не голяк, нехай висяк. – Раритетна сорочка з колекції дідуся Чуба трохи примирила її з Машиною впертістю. – Нема різниці! – Онука Чуб пірнула в сорочку. – І якщо небо найближчим часом не маякне нам чьось більш круте й зрозуміле, її для нас і поготів не буде. – Даша зав’язала вузол під грудьми, начепила чотири намиста, сережки, двадцять браслетів і продзеленчала: – Сьогодні 10-те! Післязавтра бій. І за таку історію нам його на рік не перенесуть. А позаяк на небо більше покладатися не можна, єдиний наш порятунок – терміново відшукати бодай один відьмацький корінь! Слухай, – здивувалася вона, роздивляючись екіпіровку (як і слід було очікувати, шкіряні шорти-труси в комплекті з щедрою національною вишивкою й черевиками а-ля Джонні Депп видали землепотрясний результат!). – Але якщо мій дід так класно знав відьмацькі примочки, невже він міг вирахувати їх просто так? Невже в нас у роду нікого не було? Це ж нонсенс! Народитися в Києві, де стоїть цілих чотири Лисих Гори, де кожна друга – відьма… Й опинитися третьою! Та бути цього не може. Я задом відчуваю. Я – точно відьма! А Катя тим паче! За часів інквізиції її б спалили без усіляких доведених родичів, тільки через те, що вродлива. Сказали б «відьма» – і на вогнище…

– Купальське вогнище. Купала!!! – закричала Ковальова так голосно, що здивувала навіть Землепотрясну. – Ахматова народилася на Івана Купала! В «Іванову ніч». Вона – відьма!

– Хіба Ахматова народилася 7 липня? – застопорилася співачка.

– Анна Ахматова народилася 23 червня, тобто 11 червня за старим стилем. – До кімнати, посміхаючись, впливла Дашина мама.

– Чому ж у статті було сказано «народилася на відому Іванову ніч»? – впала в ступор студентка.

– Тому, – відповіла літературна мама, – що Ахматова сама написала: «Я народилася в один рік із Чарлі Чапліним, «Крейцеровою сонатою», Ейфелевою вежею. Того літа Париж святкував 100-ліття падіння Бастилії – 1889-й, а в ніч мого народження справлялася й справляється відома давня “Іванова ніч”». Вона вміла виписувати свою біографію!

– Вона класно піарила! – переклала естрадна дочка. – Кажу, вона була звичайною брехухою, як і всі нормальні зірки.

– Ахматова? Ну, звісно, брехуха, – посміхнулася Вероніка. – Анна Ахматова серйозно стверджувала, що рід її пішов від останнього хана Золотої Орди – Ахмата, прямого нащадка Чингісхана. Що її бабуся, чиє прізвище вона взяла за псевдонім, татарська княжна. Хоча її бабуся Парасковія Ахматова не була ані княжною, ані тим паче татаркою.

– І про Іванову ніч прибрехала заради красного слівця, – добила подругу Даша. – І про Ліру, і про віщування «Ти станеш поетом». Це ж шоу-бізнес! Тут усі брешуть.

– Значить, Ахматова – не відьма, – згасла Маша.

– Ахматова? Ну, звісно ж, відьма, – посміхнулася Вероніка. – Недарма Цвєтаєва називала її у віршах «чорнокнижницею», а чоловік Ахматової, Микола Гумільов, написав: «З міста Києва, з лігва Змієва я взяв не дружину, а чаклунку».

– Що? – коротко охнула Маша.

– Із лігва Змієва?! – дзенькнула намистом дочка. – Звідки він знав про Змія?!

– Про Змія?! – підвела брову Вероніка.

– У Києві живе Змій. Жив Змій. Але ми