Читати книгу - "Одна ніч, Ясміна Лав"

Глава 8

Аліса

 

Глава 8

Аліса.

 Чому він знову з'явився у моєму житті?
Навіщо?
Невже в цьому місті більше немає готелю? 
Якого біса доля знущається з мене?

Потрібно взяти себе в руки і вийти з роздягальні.

Сьогодні був перший день моєї практики, і він закінчений. Дістаю із сумочки телефон, тому що вирішила на час практики не брати його із собою. Пропущений від матері. На ходу набираю номер.

-Донечко, люба, привіт.
-Привіт, мам.
-Не могла тобі ніяк додзвонитися. Як минув перший день на роботі?
-Це тільки практика, мам. Можливо, мене й не візьмуть.
-Мила, та що ти. Вони будуть повними ідіотами, якщо не візьмуть таку прекрасну дівчинку.

Усміхаюся, і на душі світлішає. Чую, що голос у мами радісний, отже, є хороші новини.

-Як Дімка?
-Зробили операцію.
-Як?! Вже? Я думала, ще будуть аналізи якісь...
-Анатолій Борисович із кимось поговорив і все зробили швидко. Вранці вже були всі результати і слава богу - ідеальна сумісність. В обід уже розпочали операцію.
-Як він зараз?
-Спить .... Ще не прокидався після наркозу. Але лікар сказав, що це нормально.
-Мамо, я зможу приїхати тільки у вихідні ... тому що ... - не встигаю договорити.
-Все нормально. Ми розуміємо. Мила ... скажи, де ти знайшла гроші?
-Мам ... Я їх заробила. Все добре.
-Донечко .... Ти говорила що заробила, але як, де ...?

Як би я хотіла розповісти їй все, але ніколи не зможу ...
На очах з'являються сльози і я швидко витираю їх.

-Вибач, матусю. Мені треба йти...
-Добре, люба. Чекаємо на тебе в суботу.
-Бувай, мамо. Я тебе люблю. І Дімку теж.
-І ми тебе, Алісочко.
  ***
Я стою в холі, майже біля самих дверей. Надворі починає капати дощ.

-Тільки цього мені не вистачало .... - вимовляю ледве чутно.
І так бридко на душі, а тут ще й погода ... 
Зітхаю і роблю крок до дверей.

-Я можу підвезти.
І від цього голосу все тіло вкривається гусячою шкірою. 
Боковим зором бачу, що він стоїть поруч.

-Спасибі не потрібно.

Роблю ще крок і двері відчиняються.
Швидко виходжу і розумію, що погода зовсім зіпсувалася. Дощ ллє як із відра, та ще й вітер додався. Начебто літо закінчилося за секунду.

-Моя пропозиція все ще в силі.

Та чого він причепився до мене?!
Намагаюся не помічати присутність Артура, але скажемо чесно, виходить погано.
Він діє на мене дивно. З одного боку - його рухи, його запах ... наче вогонь, на який, так і хочеться полетіти.
Але з іншого- кожне його слово завдає мені болю. 
І в його присутності я відчуваю себе повією, яку він купив...

-Аліса .... - чоловік торкається моєї руки і мене начебто вдаряє струмом.

Відскакую як ошпарена і біжу вниз сходами.
Майже не бачу вулиці через зливу, але не зменшую темп. Я навіть не впевнена чи в правильний бік я біжу...
Але зараз це хвилює мене найменше.

Бачу попереду порожню автобусну зупинку та забігаю під дах. Я вся мокра, з одягу та волосся капає вода, а по щоках ллються сльози. 
Не можу зупинити себе, сідаю на холодну лавочку і ридаю.

Не знаю скільки я так просиділа, обіймаючи себе, але коли мене перестало трусити від ридання і я змогла підняти голову - дощ вже закінчився.
По вулиці ходили люди, а за хвилину під'їхав автобус. І на щастя, саме той що мені потрібно.
   ***
Заходжу до своєї кімнати і Ліля піднімає на мене очі.
Схоплюється з ліжка і підбігає до мене.

-Аліска! Що з тобою,?!
-На вулиці дощ....
-Та ти ж вся тремтиш. Захворієш ще. Швидко знімай все це, одягайся тепліше та під ковдру. Потрібно ноги пропарити... - подруга кидає мені на ліжко з шафи спортивні штани на флісі і в'язаний светр.
-Ліля, все нормально.
-Швидко, я сказала. А я пішла шукати тазик.

Вона виходить із кімнати, а в мене немає сил навіть рухатися. 
Спочатку я хотіла просто завалитися на ліжко, але потім згадала що мені ще довго спати на цьому матраці і все ж таки переодяглася.
   ***
Прокинулася я вже вранці. 
Ліля сказала що будильник давно продзвенів, а я навіть не почула .
Вникаючи в сенс її слів, стало ясно, що в готель я запізнилася.
Відмінний початок дня.
   ***
Сидячи в автобусі, намагаюся спокійно поставитися до того, що, швидше за все, знову побачу Артура.
Він заселився на три дні. Я ще вчора перевірила.
Під прізвищем нашого адміністратора.

Як я зрозуміла, вони хороші друзі... Дивно... Чому не під своєю?
Та гаразд.. Яка мені різниця.
Аби швидше зник з мого життя.

-Левінська! - чую своє прізвище, забігаючи в двері готелю.

Дивлюсь на всі боки і біля ліфта бачу Елеонору Сергіївну.
Ну ось ,дідько! Що за день такий?...
Секунду стою на місці, але потім все ж таки прямую до директора.

-Доброго ранку, Елеонора Сергіївна.
-Яка зараз година,?
-Вибачте, будь ласка..... Просто сьогодні... Так вийшло.
Це більше ніколи не повториться.
-Це не повторитися, тому що якщо я дізнаюся, що ти запізнилася знову, твоя практика тут буде закінчена.
-Елеонора Сергіївна я...
-Це все. Іди до кімнати відпочинку. Там ваша група.

Жінка дивиться на мене так, що здається просвердлила дірку в мені.
Ось так потрібно налагоджувати стосунки з начальством... 
Блін.
Іду коридором, до моєї групи і навіть бажання тут працювати пропало ...
Все якось навалилося .... 
Ще й ходи тут, постійно обертаючись ...

Не встигаю подумати про Артура, як позаду мене хтось хапає за талію і тягне до стіни.
Вже хотіла покликати на допомогу, але тут переді мною з'являється Ваня і ірже, як кінь.

-Маніяка злякалася? - кривляючись, каже хлопець.
-Ваня, Ти зовсім ідіот?
-Так годі тобі .... Вибач. Пожартував я... Тебе де носить?
-Я це .... Проспала, загалом ...
-Ну йдемо, соня. Мене по тебе відправили.

Хлопець обіймає мене і веде коридором.
Ваня дуже милий хлопець. Симпатичний, смішний.... І залицятися  намагався на першому курсі, але я одразу відрізала – друзі.
Я до нього нічого, крім дружби, не відчуваю. І брехати нема чого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍