Читати книгу - "Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко"

Розділ 6

— В нас залишилося дуже мало часу, тому варто поквапитися, — на ходу міркує Кирило, поки ми разом виходимо з парку і йдемо в бік його автівки. — Я відвезу тебе до Поліни і вона знайде тобі якусь пристойну сукню на вечір і викличе візажиста та перукаря, щоб тебе привести до ладу.

— Мене не треба приводити до ладу, бо я і так виглядаю чарівно і в мене ще й красива усмішка. Заціни? — Кирило поглядає в мою сторону, а я йому у відповідь корчу кумедну гримасу. 

— З ким я зв’язався? — хмуриться Кирило. Видно, жартів він не розуміє зовсім. —  Краще б вже пішов сам і не вигадував нічого. 

— Та годі тобі, я просто дуркою, бо трохи переживаю, — зізнаюся Кирилу, але той ніяк не коментує мої слова. 

Підходимо до його автівки і він сідає на місце водія, навіть не думаючи відкривати для мене двері. Все ясно, джентельменством тут навіть і близько не пахне, тож я сама забираюсь на перше сидіння і навмисне з усієї сили закриваю дверцята. 

— Можемо їхати! 

— А легше зачинити не могла? Ти ж не до себе вдома заходиш, — злиться Кирило. Ну звісно, якщо справа стосується його інтересів чи його речей, то я маю поводитися чемно, а все, що стосується мене, то можна робити через не хочу або взагалі не робити.

— Якби я дозволила собі так сильно гримнути дверима в себе вдома, то двері певне вже б відвалилися, тому твоє порівняння недоречне, — сама не знаю чому це кажу Кирилу, ніби ця інформація якось знизить рівень напруги між нами. 

— То поклич майстра нехай замінить тобі двері. В чому проблема? — несподівано цікавиться хлопець. Якесь вибіркове в нього включення в розмову зі мною, але й то вже краще ніж сваритися цілу дорогу. 

— Відкладу гроші і заміню собі двері. Не всі народилися із золотою ложкою в роті, як ти,  — відповідаю Кирилу. — Поверни ліворуч. У двори. Другий будинок. Перший під’їзд. Ми їдемо до мене. Про двері ти вже знаєш, тож поводься з ними ніжно і ввічливо, бо прийдеться тобі самому мені вставляти двері. 

— В нас не має часу заїжджати до тебе. Я вже казав, що ти маєш переодягнутися в щось відповідне заходу. Я виконав твою умову, тож будь добра зроби те, про що я попросив і без фокусів будь ласка, —злиться Кирило.

— Я намагаюся виконати свою частину завдання, але з тобою до біса складно, — обурююся я. — У  відповідне вдягнутися, як ти кажеш, я можу вдома. Це місце, де люди зазвичай тримають шафи з одягом чи ти цього не знав? — намагаюся іронізувати, бо мої нерви не витримують Кирила. А хто такого може витримати. 

— Не впевнений, що в тебе знайдеться щось підходяще для цього концерту, —  Кирило обертається в мою сторону і пробігається поглядом по мені. Він вже так робив, тож цього разу я навіть не дивуюся і поводжу себе ніби нічого й не сталося. Не хочу знову його провокувати. — В твоєму гардеробі певне не має речей довше колін, — додає на останок Кирило, а сам продовжує дивитися на мої коліна.

Сам напросився хлопче.

— А тобі так сильно не подобаються короткі шорти та спідниці, що ти й досі залипаєш на мої коліна. Але я не заперечую, дивися на здоров’я.

— Ти сидиш біля мене, тому коли ми говоримо, то зрозуміло що я дивлюся на тебе, — відповідає Кирило і на підтвердження слів глянув мені в очі. Я бачу, що він трохи розгубився. Але мені цього мало, нехай не думає, що буде мене ображати, а я мовчатиму.

— Ні, на мене ти поглянув тільки що, а до цього дивився на мої коліна, — поправляю я Кирила.  

— Ти нестерпна! — вибухає хлопець. — Але з нас двох я буду дорослим. Тож, гаразд, ти права, я випадково задивився на твої коліна. І що з того? 

— Нічого, просто буду знати, що тобі подобаються мої коліна.

— Поки ми говоримо про чорт зна що, час йде, — нагадує Кирило вказуючи на свій ручний годинник.

— Слухай, я свою обіцянку виконаю. І якщо ти переживаєш, що я тебе осоромлю перед важливими для тебе людьми, то цього не буде. Обіцяю. —  пробую заспокоїти Кирила. — Відвези мене до дому і я пристойно вдягнуся, а Кітті мені зробить зачіску і нафарбує. 

Кирило хмурить брови і мовчки веде авто. А я вирішую таки достукатись до його здорового глузду.

—  Навіть якби ми поїхали до Поліни, то не змогли б мені знайти нормальну сукню. Ти ж сподіваюся помітив, що я майже на голову вища від твоєї сестри і в мене груди трохи більші, —  вказую поглядом на свої груди, але Кирило не дивиться на мене, певне йому було досить історії з колінами. — Загалом у сукні Поліни я б виглядала як гуліверка, яка вкрала сукню у гномів, —  наводжу Кирилу аргумент, який має остаточно переконати. І це спрацьовує. Хлопець одразу розвертається до мене.

—  Сподіваюся, я не пошкодую про це, бо якщо так, то не думай, що тобі це все зійде з рук, —  Кирило переходить на погрози. От намагаєшся бути з ним нормальною, а він тобі, як завжди, в душу плюне.

—  Я вже зрозуміла, що ти не можеш бути нормальним, тільки інколи і маленькими дозами, тож промовчу. Як ти там кажеш з нас двох побуду дорослою. 

Мої слова діють на Кирила. Він паркується біля мого будинку і ми обидвоє виходимо з автівки. Деякий час стоїмо мовчки один навпроти одного. Мені трохи ніяково запрошувати Кирила у свою квартирку. Так, в мене там все чисто, але ремонт не робився не пам’ятаю з яких часів. Хлопець точно не звик до таких умов. Мені в жодному разі не соромно, скоріше незвично. Бо раніше я ніколи не приводила до себе хлопців, навіть з якими зустрічалася. Ну, може й правильно робила, бо зі стосунками мені не щастить. Мій максимум то три місяці.

—   То ми йдемо чи як? — голос Кирила звучить біля мого вуха, від чого я здригаюся і наступаю йому на ногу. Реакцію отримую одразу. 

—   То ти ще й неповоротка, —   кидає "комплімент" в мою сторону хлопець.

—  Ти зараз договоришся, що в авто тебе залишу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍