Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

- А що, ти тоді не грала б? Злякалася б? - хмикнув я, і вона, замислившись опустила очі.

- І хто ж вважатиметься таким, що програв? – Через деякий час знову подала голос дівчина.

- Той, хто вийде з гри останнім. – відповів я, викладаючи карти у черговій роздачі.

- Але ж це не логічно. – парирувала Ліка. – Логічніше було б, якби програвшим вважався той, хто одразу ж вилетів із гри. Виходить, що ближче ти до фіналу, то більш ризиковано виявитися… ем… покараним.

Я вдоволено кивнув.

- Так у цьому й увесь сенс.

Ліка надулася і скинула невдалі карти.

- Маячня якась. – невдоволено заявила дівчина.

Гра продовжилася. За кілька роздач гру покинув ще один учасник. Залишилось троє. За кількістю фішок лідирував Льоха, зі значним відривом.

Ліка сиділа похмура і зосереджена, поглядаючи то на свої, то на фішки Олексія.

- Пити хочеться. - Наче ненароком через деякий час кинула вона.

Льоха відреагував миттєво.

- Чого тобі принести? Пива? Вина?

– Ні. Я не люблю алкоголь. - обізвалась Ліка.

– Води?

- Я б випила кави. - Простягла дівчина, пом'якшуючи погляд.

- В тебе є кава? - Кинув мені друг, намагаючись не вимикатися з гри, і краєм ока спостерігаючи за діями суперників.

– Ні. – відповів я.

- О, я бачила дорогою кав'ярню. – невинно заплескавши очима, вигукнула Ліка, і посміхнулась так широко, наче зраділа моїй негативній відповіді.. – Я б випила капучино… на мигдальному молоці.

Льоха подивився на неї, як на божевільну. На що натякала дівчина, було ясно і дурню. Але Льоха був у грі і був лідером. Йому хотілося рватися до перемоги, а не бігати районом у пошуках кави. Але Ліка так мило плескала своїми великими очима і дивилася на нього в очікуванні з воістину ангельським виразом обличчя...

Знаю, Олексія такими витівками не пробрати, але покер - був не єдиною грою, в яку він грав. Був ще спір. І зважаючи на все, спір здавався йому грою важливішою. Хто знає, як би повелася дівчина, якщо її залицяльник навіть не зволив би зганяти їй за кавою. Відшила б його і ділу кінець. Вочевидь, щось подібне промайнуло в думках Льохи: він поспіхом підвівся з-за столу і збирався на вихід.

Ліка розправила плечі, подивилася на суперника, що залишився, і посміхнулася кривуватою усмішкою, з таким виглядом, ніби казала «Ну ось тепер пограємо».

І що тут скажеш, пограли: вже в другій роздачі, без лідера-Олексія, Ліка рознесла суперника в пух. Засмучений хлопець пішов на кухню заливати горе пивом. А задоволена собою Ліка, відкинулася на спинку стільця і подивилася на мене із загадковою лукавою посмішкою, на радощах навіть відпила віскі з колою, що Олексій залишив на столі - скривилася від невподобавшогося смаку, але самовдоволений вигляд з обличчя не зник.

Це ж треба. А дівчинка не така проста, як здається. Відіслала сильного суперника, і користуючись моментом, позбулася слабкого. Тепер вони з Льохою зрівнялися за кількістю фішок. І я, чесно кажучи, тепер уже й не знав, на кого я поставив би в цій грі.

- Де, кажеш, ти бачила кав'ярню? - Недбало кинув я у бік дівчини.

- А, так… десь дорогою. Може в кількох кварталах звідси. - махнула рукою Ліка.

- Ага. Або в іншому районі. – посміхнувся я і підвівся з-за столу. – Зробимо перерву.

Я пройшов на кухню, повз гостей, які пили та горлали безглузді попсові пісні, і вийшов на балкон. Свіже нічне повітря бадьорило, і було саме те що треба після переповненої квартири. Я сперся на перила, глянув униз з висоти п'ятого поверху. Потім, трохи подумавши, дістав із тумби пачку зі скрученими вручну сигаретами. Закурив, втягнув їдкий дим і заплющив очі, відчуваючи, як поступово по тілу розливається солодке розслаблення. Затягнувся ще раз, як раптом двері відчинилися і на балкон вийшла Ліка.

- Льошу не видно? - Грайливим тоном запитала дівчина і перегнулась через перила, вдивляючись у темні контури двору. Потім повільно повернула голову до мене, потягла носом, миттєво змінюючись в обличчі, подивилася насторожено стривоженим поглядом, напружившись усім тілом.

- Це що... трава?! – обурено скрикнула дівчина, дивлячись на мене, як на злочинця.

Я хмикнув.

- Знаєш, як пахне трава?

- Звичайно знаю. Я живу в гуртожитку. - Видала Ліка, начебто це все пояснювало.

- Може навіть пробувала? - тихо видав я, спираючись спиною об стіну, і знову затягуючись.

- Ні звичайно! – підняла підборіддя дівчина, гидливо скривившись, ніби кажучи, що вона вища за це.

Не те, що я. Покидьок. Нікчема. Наркоман. Так, ось що говорив її погляд. Промовистий, відчутний буквально кожною клітиною тіла.

Та й начхати. Більшість людей відреагувало б так само. Більшість недалеких, вузько мислячих людей.

Не стану ж я її переконувати, що трава - не наркотик, і в багатьох країнах її продаж легалізований, а в деяких - її навіть призначають як ліки. Навіщо мені щось пояснювати? Вона вже зробила висновки.