Читати книгу - "Батько подруги. Скандальний звʼязок, Джулія Ромуш"

8.

Як таке можливо? Як взагалі реально? Я для вірності кілька разів кліпаю. Наївно вважаю, що якщо це робити часто, то Ведмідь просто зникне. Як нічний жах, коли відкриваєш очі. Але ні, я моргаю, а Михайло просто підходить дедалі ближче.

Чоловік окидає мене поглядом. Холодним і здається навіть дратівливим.

- Миша, я вже майже закінчив, зараз поїдемо, - Беспалов зовсім не помічає нічого дивного. - Соня, з вами зв'яжуться, як тільки ухвалю рішення, - це вже адресовано мені. Я мовчки киваю. Щоки миттєво спалахують, бо Ведмідь починає на мене зараз дивитись більш зацікавлено.

- Добре, Дмитре Сергійовичу, - тараторю у відповідь. Я страшенно хвилююся і це чудово помітно за моїм тремтячим голосом, і по тому, як я витяглася всім тілом. Як струна.

– На роботу дівчину береш? – Ведмідь подає голос. Мої щоки червоніють ще сильніше. Я з ним навіть не привіталася. Жахливо розгубилася від такої несподіваної зустрічі. Та й він, між іншим, не поспішає показувати, що ми знайомі.

- Так, шукаю дівчину на місце помічниці, - Беспалов киває у відповідь.

- Я піду, - ціджу і несуся на вихід з кабінету. Але тут відбувається те, що змушує мене затриматися біля самих дверей.

- Пошкодуєш, якщо з нею зв'яжешся, - ці слова вимовляє Ведмідь, я ж стискаю пальцями ручку з такою силою, що просто перестаю їх відчувати.

- Ви знайомі? - Беспалов не приховує подиву. Я ж відчуваю, як мою спину пропалюють поглядом. Михайло бачить, що я ще не вийшла і все чую. Але, здається, він робить це спеціально.

- Обставини склалися так, що довелося познайомитись. Дівчина безвідповідальна, - кожне його слово як сильний ляпас. З розмаху б'є по щоках. Прикро до жаху. Я опинилася у жахливій ситуації. Безпорадна. Перелякана. Він виявився моїм рятівником. Ось тільки висновки зробив такі, які сам захотів. Навіть не спробував розібратися.

- Вибачте, що забрала ваш час, Дмитре Сергійовичу, - різко обертаюся і вимовляю слова, після яких я вибіжу з кабінету в сльозах. Образа душить. Стискає горло. Краще б я ніколи не знайомилася з Ведмедем. Ніколи б з ним не зустрічалася. Люди бувають дуже жорстокі. Особливо чоловіки.

Кидають швидкий погляд на Михайла, котрий дивиться на мене з викликом. Мовляв, хочеш мене переконати?

"Та пішов ти!" - саме це я транслюю своїм поглядом. І, розвернувшись, вибігаю з кабінету.

- Козел! - Шиплю та біжу до ліфта. Ненавиджу плакати, тому що це слабкість. Але зараз у моїх очах стоять сльози.

Мені дуже прикро, що він таке про мене сказав. Це не повинно було так сильно мене зачепити. Але якогось біса зачепило!

Заходжу в ліфт, забиваюсь у куток. Обхоплюю себе руками за плечі.

- Тихіше, Соня, заспокойся. Все буде добре.

Сама себе намагаюся умовити. Заспокоїти. Цей козел не повинен так сильно зачіпати тебе за живе. Хто він взагалі такий? Самозакоханий козел! Ще й дивився так, наче чекав, що я почну обурюватись. Сперечатись, щоб просто підтвердила його слова про те, що зі мною не можна мати справу. Що я плюс до того ще й скандальна істеричка!

Коротко кажучи, за кілька секунд, доки ліфт їхав до першого поверху, я встигаю себе накрутити настільки, що з кабіни ліфта вилітаю, палаючи люттю та гнівом.

Він не мав права так зі мною чинити! Взагалі, не мав права щось про мене говорити. Він мене не знає! Отже, і оцінку мені давати не може!

Все, що відбувається надалі, відбувається на автоматі. Я не усвідомлюю дії. У мене наче очі застелило злістю. І бажання відплати.

Я виходжу надвір. В очі впадає вже знайома машина. На ній мене підвозили до міста. Це машина Ведмедя!

Я навіть не думаю, просто цілеспрямовано йду до неї. Крок швидкий та впевнений. Нехай знає цап, як ображати дівчат! До того ж намовляти на них!

Ключі у моїй руці опиняються за лічені секунди. І присівши біля його машини, я починаю подряпати першу букву "К". Щоб знав, хто він насправді! Ви запитаєте, де мої мізки у цей момент? Вони взяли вихідний. Бо якби я хоч трохи ними порозкидувала, то змогла б зрозуміти, що зараз роблю дуже велику помилку. Але емоції взяли верх. Слово "Козел" я видряпаю за кілька хвилин. Воно красується на обох дверцятах.

Коли я встаю на ноги й, задоволена своїм вчинком, хочу вже йти, розумію, що потрапила, тому що з будівлі якраз виходить Ведмідь та Беспалов. Так би мовити, мене застукали на гарячому.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍