Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

7.2

Щойно жіноча постать зникає у довгому коридорі, я повертаюсь до охоронця спиною, демонструючи тільки образу чи погане виховання, просто це моя відповідь на ставлення чоловіка. І йду у бік балкона. У ванній кімнаті робити мені вже нічого, в ліжко лягати якось неправильно, враховуючи, що хатня робітниця має повернутись. Та й не варто забувати про спостерігача, який продовжує стовбичити у проході. Тому я, вирівнявши спину, крокую на балкон. Не знаю, що у голові в охорони Андрія. Чи, може, у нього всього один такий нахаба? І несподівана думка приходить як відро крижаної води, вилите на голову: можливо, Андрій доволі часто приводить додому жінок для сексуальних втіх, і цей амбал просто вирішив, що я одна із них? 

А що? Я знаю чимало чоловіків, які не хочуть одружуватися або будувати постійні стосунки. Їм простіше час від часу користуватися послугами спеціально навчених богинь кохання. Вгамував спрагу і показав на двері. Скоріш за все, так і є. Адже Андрій він такий… навколо нього немов іскрить. Ні, я не одна із тих, хто впав від його чар. І точно не та, хто живе з одним чоловіком, а мріє про іншого. Просто Андрій — ходячий секс — і це незаперечний факт! 

Вирішую не заходити у глиб балкона — не хочеться, щоб найманець покрокував за мною. 

На вулиці доволі тепло. Все-таки вересень у цьому році тішить гарною погодою, та й сонця не шкодує. Пориви вітру граються з гіллям гарних дерев у саду Дороніна, а ще тут доволі тихо. Стою і вдихаю чисте повітря на повні легені, наче невдовзі пірнати збираюсь. Сподіваюсь, що це трохи прочистить мозок і з’явиться потрібне рішення. Можливо, навіть не одне. 

Тільки-но шарудіння за спиною стихає, я повертаюсь у кімнату. Прикриваю за собою балконні двері та лягаю на ліжко з надією, що змучений організм піддається. Але в голові знову спалахують цифри. Мозок намагається знайти рішення, що й не дозволяє провалитись у сон. 

“Навіть якщо я продам наше з чоловіком сімейне гніздечко, наші автомобілі, заміський дім, який я так сильно люблю, випатраю усі рахунки й ті, які мають бути витрачені на нашу зі Стасом дитину, й на додачу до всього мої обидві нирки… це все не допоможе — сума надто велика! Не вистачить!” — подумки вимовляю й відчуваю, як мою горлянку стискає холодною рукою страху. Схоже, у мене й справді немає жодного вибору.

Б'ю кулаком об подушку й, зарившись у неї з головою, кричу. Мені потрібно випустити злість, адже ще трішки — і вона мене поглине. Зжере як ракова пухлина. Разом з криком з'являються гіркі сльози, просочені відчаєм. 

Перекочуюсь на спину, глибоко вдихаю. І, затамувавши подих, прислухаюсь до навколишніх звуків. 

Тиша…

Таке враження, наче усі вимерли. 

Та я певна, що охоронець чатує під моїми дверима. Я ж розумію, що тікати — марна справа. Єдиний вихід — достукатись до здорового глузду Дороніна і вірити, що розмова за столом — це просто слова, невдалий жарт.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍