Читати книгу - "Небезпечний фоторепортаж, Світлана Литвиненко"

-Що…,- незрозуміло прошептала.

-Тримайся дівчинко. Зараз я тебе спущу на землю. Усе буде добре,- Назар намагався перекричати звуки бурі.

  Діана хотіла вхопитися за гілку дерева, щоб самостійно якось спробувати утримуватися на дереві та він не дав їй цього зробити. Через силу Назарові вдалося спуститися на землю. Опустив Діану на землю під деревом, що росло паралельно.

-Посидь, а я дістану, все, що нам може знадобитися. Ліхтарик у мене теж там був і запальничка є і аптечка,- нервово почав перераховувати Назар підводячись з землі.

-Фотоапарат не забудь,- крикнула Діана витираючи обличчя від дощу, який вже встиг змити каплі крові з рани.

  Назар знову по ліз по дереву до гелікоптера, намагаючись не робити різких рухів. Опинившись у салоні зібрав все що можливо і вже збирався вилазити коли дерево ще сильніш загойдалося і гелікоптер почав сунутися в низ. Діана злякавшись за Назара, миттєво підійшла  до дерева зробивши над собою зусилля.

-Кидай мені речі,- крикнула щосили.

-Відійди звідси,- крикнув він у відповідь. Та розуміючи, що вона не відійде кинув їй речі, а сам схопився двома руками за гілля.

  Гелікоптер трохи посунувся і знову за вис, а Назар не гаючи час спустився на землю. Він пошкодив собі руку та тримався, пересилюючи біль. Для нього травми звична справа, бо неодноразово їх отримував коли займався серйозно спортом.

-Нам треба десь заховатися і відійти подалі. Бо хто знає, можливо дерева не утримають наш гелікоптер і він посуниться знову, упаде, розіб’ється і може навіть вибухнути,- сказав Назар Діані та взяв її за руку.- Ти як? Чи зможеш йти?

-Зможу. Тільки куди, навколо ліс,- обернулася, а потім замітивши кров на його руці хвилюючись додала,- тобі потрібно зупинити кровотечу.

-Рана не глибока. Потерплю, а зараз пішли,- і Назар пішов вперед дивлячись по сторонах шукаючи укриття.

  Буря продовжувала бушувати. Вітер ще сильніш розгулявся розгойдуючи дерева та кущі, зриваючи з них листя та гілля. Нарешті Назар помітив перед собою кам’яну скелю. Ну звісно, що навкруги гори, подумав він. Адже вони у Карпатах. Почав очима шукати у скелі хоч якесь маленьке заглиблення де б можна було укритися від дощу. Помітив і продовжуючи тримати Діану за руку завернув у той бік. Це був невеликий грот у скелі, який за ріс кущами та чагарниками. Назар почав звільняти прохід, а Діана йому допомагати. Удвох вони швидко впоралися і вже через хвилину були в середині. Грот був невисокий, необхідно було пригнутися щоб опинитися в ньому. Назар увімкнув ліхтарик.

-Необхідно розвести багаття і зі грітися. І обов’язково треба з себе скинути мокрий одяг,- і Назар швидко почав збирати сухе гілля, що валялося під ногами до купи, а потім дістав з рюкзака запальничку і підпалив,- роздягайся, зараз не час соромитися. Головне не підхопити запалення легень.

  Діана розуміла, що він правий і їй нічого не лишалося, як послухати Назара. Та повністю не наважилася роздягнутися, залишивши на собі нижній одяг. Назар не став більше нічого говорити, а підсунувся до неї та обійняв.

-Я роблю це для того, щоб ми мали змогу зігріти один одного. Не переживай я на тебе не дивлюся.

-Рану твою необхідно перев’язати,- Діана відчувала тепло його тіла і легкий трепіт.

-Зараз перев’яжемо та кровотеча і так зупинилася, рана-то не глибока. Переломів немає. А у тебе де-небуть болить? В голові не паморочиться? – запитав турботливо, намагаючись на неї не дивитися, щоб не бентежити.       

-Зі мною все гаразд. Голова, трохи розколюється, але нічого, терпимо.

-У нас же їжа є,- згадав Назар взявши до рук рюкзак,- перекусимо?

-Я не проти перекусити. Як думаєш дощ ще довго йтиме?- запитала Діана поправляючи їхній розкиданий одяг для сушки,- сподіваюся все швидко висохне.

- Не маю гадки чи довго дощ йтиме чи ні, бо по інтернету його взагалі не було. Обіцяли сонячний день, а воно. Ми мало не загинули, нам дуже пощастило. Аби я знав, шо погода так зміниться, то нікуди сьогодні не летіли б,- Назар простягнув один гамбургер Діані, а другий взявся їсти сам,- вибач, що наважив тебе на таку небезпеку.

-З тих пір коли я тебе побачила небезпека переслідує мене по п’яткам,- Діана відкусила шматочок,- нам і справді пощастило, що ми не загинути, не розбилися. Це диво, що впавши з неба на гелікоптері ми відбулися тільки переляком та незначними ушкодженнями. Але як нам бути далі?