Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Я вагаюся кілька секунд, не знаючи, як натякнути чоловікові, що йому треба вийти. Не хочеться в присутності інших влаштовувати скандал і втягувати в наші стосунки. Але Дамір немов не помічає мого погляду, продовжує сидіти на місці.

Я зітхаю, прямую до чоловіка. Стискаю його зап’ястя, тягну за собою, змушуючи підвестися. Прямую до виходу, Дамір, усе-таки піддавшись, іде за мною.

— Вибачте, ми зараз, — обіцяю лікарці, зачиняючи двері. Розвертаюся до чоловіка, вимовляю твердо: — Почекай мене тут. Не потрібно бути там зі мною.

— Лікарка дозволила.

— Вона сказала, що ти можеш залишитися, якщо дружина не проти. Так ось — твоя поки що дружина проти. Я не хочу, щоб ти сидів зі мною. Мені доведеться роздягнутися й…

— Ти за пару місяців встигла татуювання зробити?

— Що? До чого це?

— Тоді навіщо тобі випроваджувати мене з кабінету? Я бачив тебе без одягу, Еліно. Ти моя дружина. Не розумію, що тебе раптом збентежило.

Те, що раніше я не була вагітною. І навіть якщо раптом Дамір осліпне й не побачить мого животика, то лікарка одразу все зрозуміє й розповість.

— Бо… Я боюся не самих лікарень, а відчуттів, що тут виникають, — знаходжуся з відповіддю. — Безпорадності та слабкості. А коли ти ще і спостерігаєш за цим, то я почуваюся зовсім жалюгідною.

— Еліно, немає нічого страшного в тому, що ти хворієш.

Дамір зітхає, стискає моє плече, ніби заспокоює. Говорить спокійно, як із маленькою дитиною. Бісить. Бо ця увага мені раніше потрібна була.

— Тебе обстежать, знайдуть проблему, призначать лікування, — перелічує, підштовхуючи мене в бік кабінету. — Дурна впертість не доведе тебе до добра.

— Ти знову мене не чуєш! Я не хочу роздягатися у твоїй присутності. І неважливо, які мотиви. Ти можеш мене послухати й зробити так, як я прошу? Хоч раз. Це ж нескладно. Тобі все одно скажуть діагноз. Будь ласка, Даміре.

Чоловік мовчить, я терпляче чекаю його рішення. Якщо не погодиться… Що ж, мені нікуди бігти. Буду розбиратися з наслідками та пояснювати, чому приховувала вагітність.

Я обіймаю себе за плечі, опускаю погляд. Я, звісно, розумію, що він не поступиться. Упертий і наполегливий, він не змінить свого рішення. Але поки Дамір не в курсі моєї вагітності, надія на розлучення майорить перед очима.

І тоді я сама зможу вирішувати. Де мені жити, вчитися, як виховувати дитину. Коли чоловік дізнається, усі рішення будуть ділитися на двох. Доведеться домовлятися про все.

Тільки як із ним щось обговорювати, коли він навіть у таких дрібницях не чує мене?!

— Гаразд, — раптово видає, змушуючи мене здивовано підійняти голову. — Якщо тобі так комфортніше, то я почекаю тут.

— Дякую. Я швидко! А ти… Можеш купити мені чаю, будь ласка? Дуже хочеться.

Дамір киває, а я залітаю в кабінет, поки чоловік не передумав. Прислухаюся до його кроків, переконуюся в тому, що він дійсно пішов. І повертаюся до лікаря, розуміючи, що виходу немає. Доведеться говорити правду і сподіватися на допомогу незнайомої жінки.

— Лягайте, — повторює. — Спочатку я перевірю серце і прилеглі артерії, запаморочення можливі через серцеву недостатність. Якщо жодних проблем не побачимо, тоді…

— Я знаю, що зі мною, — перебиваю, не бажаючи гаяти час. — Мені не потрібно УЗД.

— Як я зрозуміла, ваш чоловік наполягав на повному обстеженні.

— Так. Розумієте… Я вагітна. Я ще не говорила йому, тому що… Хочу зробити сюрприз! У мене вже все сплановано, на вихідних мала розповісти. А тут у голові запаморочилося, і мій чоловік запанікував. Будь ласка, не кажіть йому нічого. Збрешіть, що нічого не побачили, і мені погано через задуху. Я вас дуже прошу.

— Ваш чоловік усю лікарню на вуха підняв, а ви не хочете йому розповідати?

— Розумієте, ми дуже чекали на цю дитину, — сідаю на край стільця, ловлю погляд жінки. Намагаюся зробити свою брехню переконливою. — І я хотіла б зробити чарівне свято. Вечеря в ресторані, я подарую йому коробочку. А там записка: «Татусю, я затримуюся на дев’ять місяців». Я вас дуже прошу, для мене це так важливо.

Лікарка довго мовчить, розглядаючи мене. Підтискає губи, явно стримуючи в собі коментар про мою дурну ідею. Секунди невблаганно спливають. Дамір може зайти будь-якої секунди, змінивши своє рішення. Чекаю, розуміючи, що це мій останній шанс.

Жінка зітхає, а потім киває.