Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

на ньому, фото зробили років двадцять п’ять тому просто біля цієї самої будівлі.

Саму Елізабет неважко було впізнати: єдина жінка у групі, кремезна і негарна, з розмаяним довгим темним волоссям і в сукні, яка їй не личила — з заниженою лінією талії, у темно-рожевих і бірюзових тонах. Поруч з нею стояв стрункий білявий молодик, надзвичайно вродливий; з другого боку — невисокий, з нездоровою шкірою і кислим виразом обличчя чоловік, чия голова здавалася ніби завеликою для тіла. Страйк подумав, що десь його бачив — у газеті чи по телевізору.

Біля невпізнаного, але, вочевидь, відомого чоловіка стояв молодий Оуен Квайн. Найвищий серед чотирьох, він був убраний у пом’ятий білий костюм і мав на голові шпичасту стрижку-малет. Страйкові він нагадував товстого Девіда Боуї.

Двері на добре змащених завісах тихо відчинилася. Страйк не намагався приховати того, що робив, а розвернувся до літагентки, яка тримала в руці аркуш.

— Це Флетчер,— пояснила вона, дивлячись на фото собак у нього в руках.— Він помер торік.

Страйк поставив портрет назад на полицю.

— А,— здогадалася Елізабет,— то ви інше фото дивитеся.

Вона підійшла до вицвілої світлини; коли стала плечем до плеча зі Страйком, той зрозумів, що на зріст вона майже шість футів. Пахло від літагентки чоловічим одеколоном «Джон Плеєр» і парфумами «Арпеж».

— Того дня я заснувала агенцію. А це — троє моїх перших клієнтів.

— Хто це? — спитав Страйк, указуючи на вродливого молодика.

— Джозеф Норт. Найталановитіший з них. На жаль, він помер замолоду.

— А це?..

— Майкл Фенкорт, хто же ще,— здивувалася вона.

— Я й подумав, що обличчя знайоме. Ви і досі його представляєте ?

— Ні! Я гадала, що...

Страйк почув решту речення, хоч вона і не договорила: я гадала, що всі це знають. Світи у світах; можливо, весь літературний Лондон дійсно знає, що знаменитий Фенкорт більше не її клієнт, але Страйк не знав.

— А чому ви його більше не представляєте? — спитав Страйк, повертаючись на своє місце.

Елізабет через стіл передала йому папірець — ксерокопію благенької і брудної візитівки.

— Багато років тому мені довелося обирати між Фенкортом і Оуеном,— пояснила вона.— І як повна ідіотка,— вона знову закашлялася, слова перетворилися на утробне гарчання,— я обрала Оуена. Інших контактів Кетрин Кент у мене немає,— твердо додала вона, закриваючи питання про Фенкорта.

— Дякую,— сказав Страйк, згортаючи папірець і вкладаючи його в гаманець.— Як давно Квайн з нею зустрічається, не знаєте?

— Давненько. Водить її з собою на вечірки, поки Леонора сидить удома з Орландо. Абсолютна безсоромність.

— Не знаєте, де він може ховатися? Леонора каже, що ви раніше знаходили його, коли він...

— Я не знаходила Оуена,— різко відповіла вона.— Він мені дзвонить, як тиждень посидить у готелі, і просить аванс — так він називає даровані гроші,— щоб заплатити за мінібар.

— І ви платите? — спитав Страйк. Елізабет не була схожа на людину, якою можна попихати.

Гримаса на її обличчі ніби дорівнювала визнанню слабкості, якої Літагентка соромилася, але її відповідь була неочікувана.

— Ви вже бачили Орландо?

— Ні.

Елізабет розтулила рота, ніби хотіла провадити, але передумала і просто сказала:

— У нас з Оуеном дуже давня історія. Ми були добрими друзями... колись дуже давно,— додала вона з нотою гіркоти.

— У яких готелях він раніше зупинявся?

— Всіх не пригадаю. Був «Гілтон» у Кенсингтоні. «Данубіус» у Сент-Джонс-Вуді. Великі безликі готелі, які надають ті земні блага, що їх Оуен не має вдома. Він не те щоб невибагливий вільний художник — хіба в питаннях особистої гігієни.

— Ви добре знаєте Оуена. Як гадаєте, він не міг скоїти...

— Якусь дурницю? — вишкірилася Елізабет.— Звісно, що ні. Йому й на думку не спаде відібрати у світу геній Оуена Квайна. Ні, він живий і планує страшну помсту нам усім, ображається на облаву, яку ми йому влаштували по всій країні.

— Він чекає, що на нього полюватимуть — хоча взяв за звичку зникати?

— О так,— відповіла Елізабет.— Щоразу як Оуен грається у зникнення, він чекає, що потрапить на перші шпальти. Біда в тому, що коли він уперше влаштував цей фокус багато років тому, посварившись зі своїм першим редактором, усе спрацювало. Дійсно була стривоженість і трохи уваги з боку преси. Відтоді він плекає надію це повторити.

— Його дружина наполягає, що він би розсердився, якби вона подзвонила в поліцію.

— Не знаю, з якого дива вона так вирішила,— сказала Елізабет, тягнучись по нову цигарку.— На думку Оуена, гелікоптери й пошукові собаки — це найменше, що країна може зробити для такої важливої персони.

— Ну, дякую за приділений час,— мовив Страйк, збираючись вставати.— Дуже люб’язно з вашого боку було зі мною зустрітися.

Елізабет Тассел піднесла руку і сказала:

— Це не люб’язність. Я хочу у вас дещо попросити.

Він з готовністю зачекав. Було видно, що ця жінка не звикла про щось просити. Вона ще кілька секунд мовчки курила, що спровокувало новий напад придушеного кашлю.

— Цей... ця історія з «Бомбіксом Морі» наробила лиха моєму бізнесу,— нарешті хрипко вимовила Елізабет.— Моє запрошення на вечірку на честь річниці «Ропер-Чарда» в п’ятницю відкликали. Два рукописи, які я передала їм, мені відіслали назад, навіть не подякувавши. І я дуже переймаюся через останню книжку бідолахи Пінкельмана,— вона вказала на фото літнього дитячого письменника на стіні.— Ходить огидна чутка, ніби я змовилася з Оуеном; ніби то я підмовила його розбудити старий скандал з Майклом Фенкортом, щоб роздмухати протистояння і влаштувати війну за право видати книжку. Якщо будете і далі всіх розпитувати про Оуена,— нарешті підійшла вона до суті,— то буду вдячна, коли ви скажете їм усім — а надто Джері Вальдгрейву, якщо будете з ним бачитися,— що я гадки не мала, про що роман. Я б ніколи його нікому не відіслала, а надто

Крістіану Фішеру, якби не була така хвора. Я вчинила,— вона завагалася,— необачно, але це й усе, більше я нічого не робила.

То ось чому вона так хотіла зустрітися зі Страйком! Таке прохання в обмін на адреси двох готелів і коханки не здавалося надмірною ціною.

— Я обов’язково скажу їм, якщо розмова торкнеться цієї теми,— пообіцяв Страйк, спинаючись на ноги.

— Дякую,— хрипким голосом відповіла Елізабет.— Я вас проведу.

На виході з кабінету їх зустріло гавкання. Ральф