Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

Юстина глянула на годинник. – Повинні бути десь тут.

– А ми їх випадково не проминули? – занепокоїлася її колега.

– Дуже далеко бути не можуть. А часом, чи не сидять вони і досі в центрі?

– А якщо вони зайшли до якогось кафе? Сидять всередині, а ми проїхали мимо?

– Я б їхній автомобіль помітила. Його легко розпізнати, – спокійно відповіла сестра Юстина.

Жінка за кермом знизала плечима.

– І оце вони їздять машиною, яку кожен може легко запам'ятати. Чи розумно це?

– Всупереч зовнішності, вони й справді не дурні. Видно, вони мають в тім якусь ціль.

Дорога вела їх до все більш густого лісу. Тут вже мусили звільнити, їхали мовчки, оглядаючи узбіччя та нечисленні лісні стоянки.

– О, вони там, – витягла руку сестра Юстина. – Затримайся, але не близько.

У "хаммера" не було проблем з форсуванням неглибокого рову. Через хвильку він затримався на вибоїстій лісній дорозі.

– Зачекай в машині..

Монашка повільно вийшла, поправляючи на собі одяг, до якого вона ще не дуже звикла. Що там казати, вона чула себе зовсім голою.

Юстина розраховувала на спостережливість Потоцької і не прогадала. Після півтора десятка секунд стриманого жестикулювання сестри з–за дерев, поліцейська її помітила, дала знак рукою та швидко піднялася. По дорозі ще й узяла з машини сумочку. Чоловіки, що її супроводжували, не проявили здивування, а останні відвідувачі, не звертали уваги, приймаючи Потоцьку за ще одного клієнта, який пішов в кущики за потребою. Так, то був і дійсно останній такий скансен давньої Речі Посполитої.

– Привіт, – кинула коротке поздоровлення монашка.

Вже під час першої зустрічі вона докладно пояснила поліцейським, щоб ні в якому разі, коли вона не в сутані, не уживати церковних титулів, ні речень типу "Щасти Боже" чи "Хай Бог заплатить".

– Привіт, Елю. Зміна планів.

– О… – Потоцька витягла з сумочки пачку цигарок та запальничку. Охоти палити в неї не було, особливо тут, але важіль запальнички відразу запускав малий, укритий передавач. – Це були плани окрім візиту в божевільний дім, чи я просто про щось не знаю?

Сестра не дала себе спровокувати.

– Не повертайтесь ще до Вроцлава. В центрі, скоріш за все, станеться щось жахливе.

– І що це може бути, – Потоцька віднеслася до інформації сестри не дуже переймаючись.

– Не знаю. Але було б добре, якби ви могли спостерігати за лікарнею кілька ночей.

– От курка варена… – Поліцейська відразу ж представила цілі повітряні армади комарів, вранішній холод з росою та страшенну нудьгу. – Щоб ви скисли, ми ж не відділ з розвідки та диверсій.

Сестра Юстина на зачіпки зовсім не реагувала.

– Ви й не мусите спостерігати лікарню всю ніч. Скоріш за все, це щось станеться десь між другою та четвертою годиною. Більш–менш.

– Господи, але ж я не Рембо… Зараз. Що станеться? Говори негайно.

– Не знаю, – повторила монашка.

– Ну просто чудово! – Потоцька затягнулася димом і мало не подавилася. – – Ну просто курка варена, чорт, нормально чудово!

Юстина смутно посміхнулася.

– Успіху! Дивіться там.

Поліцейська широко розкрила очі в найщирішому подиві.

– Як то? Це і правду все, що ти хочеш сказати? Саме за тим їхала стільки кілометрів?

– Так. Тільки для того.

Потоцька вийняла з кишені конверт, який нещодавно отримала від Майхржака, і висипала на долоню телефонні картки.

– Візьми собі пару. І наступного разу просто подзвони. Ця система захищає від підслуховування.

– Знаю, – сестра Юстина ще посміхалася. – Але в нас є ліпший метод… Ми взагалі не користуємося телефонами.

– Ага. Тоді до побачення. Якщо нам вдасться ще побачитися.

– Бувай, Елю. Приємного дня.

Розлючена Потоцька рушила до автомобіля. Коли вийшла на піщану територію біля грилів, вона загасила об землю ледь почату цигарку та присіла до колег.

– Записав? – кинула вона питання до над інспектора.

– А як же. – Майхржак посміхнувся, але ж, на протилежність до сестри Юстини, його усмішка була злою. – Голосно і виразно.

– А на холеру нам цей запис? В кожному суді її визнають божевільною, бо Церква має папери, що вона ненормальна.

– Але ж ми, Елю, ні до якого суду не звертаємося.

– А куди? – в її питанні було чутно виразну лють.

– Пам'ятаєш, що я казав про спонсорів? Те, що часом вони можуть бути й не гарними? А ми просто колекціонуємо свій поліс в страховій конторі.

– Нібито це справить на них враження? Записані слова якоїсь божевільної?

– Камінець до камінця, Елю. А поза тим, якщо вона повідомила нам про якийсь страшний випадок ще до того, як він мав місце, це драматично відокремлює її від цілої решти божевільних, які бачать живого Елвіса Преслі.

На цей раз посміхнувся ще й Макабра.

– Але ж все це не тримається купи, – повторював Майхржак, кидаючи камінці в струмок, що вився поміж деревами. – Все це якесь безглуздя.

Вони сиділи в густому лісі, чекаючи темряви. Мрії Елі про канікули частково здійснилися, вони побували в Карпачі, добре пообідали, вона наробила закупок в магазині для спортсменів, але ж кімнати в жодному з пансіонатів не зняли. Їх чекала безсонна ніч під огорожею центру для божевільних в зв'язку з цією усією ідіотською справою Колеги насміхалися з її мрій. "Але ж все, як ти хотіла. Ми в горах, романтична атмосфера, ніч в лісі, а може й не одна… виключно природа".

"Щоб ви скисли", – незмінно відповідала вона на це.

– "Станеться щось жахливе", – процитував по пам'яті Майхржак. – Курка варена, якщо ми вляпаємося в якусь аферу, комендант особисто вивісить наші тіла на дворі на потіху натовпу.

Макабра заперечив рухом голови. Коли ж на нього зацікавлено поглянули, спокійно кинув:

– Нас же тут немає.

– Як це немає, коли ми тут? – хором спитали Майхржак та Потоцька.

– В житті, – знизав сержант плечима. – Ви ж розв'язуєте ту справу, яку вам дали на початку. Ту саму, яку Олек наказав тягнути якомусь молодому. А начальниця відділу кадрів присягне Богом, ще й покаже всі потрібні папери, що ви були зовсім в іншому місці, хоча б і в пеклі, але не тут. А до неї, скоріш за все, ніхто і не звернеться.

– Це точно, – погодилася Потоцька.

– Але ж нас бачив той завідувач