Читати книгу - "Тринадцята казка"

Часові зробити свою справу.

Я поміркувала над її словами, а потім запитала:

— І що ж сталося? Чому ви передумали?

— Я стара. Я хвора. Складіть ці два факти докупи, пані біограф. Що це означає? Напевне, кінець історії.

Я прикусила губу.

— А чому б вам самій не написати книжку про себе?

— Уже запізно, я не встигну. До того ж — хто тепер мені повірить? Надто довго дурила я журналістів.

— А мені ви збираєтеся розповісти правду? — поцікавилася я.

— Так, — відповіла міс Вінтер, і я встигла відчути в її голосі вагання, хоча тривало воно якусь невловиму часточку секунди.

— А чому ви збираєтеся розказати правду саме мені?

Письменниця трохи помовчала.

— Уявіть собі, останні чверть години я ставлю собі те саме запитання. А що ви за людина, міс Лі?

Я знову надала своєму обличчю вигляду непроникної маски.

— Я продавець. Працюю в букіністичній крамниці. А ще я, як ви вже знаєте, біограф-аматор. Ви ж читали мою роботу про братів Ландьє?

— Щось для початку негусто… Якщо ми збираємося працювати разом, мені слід довідатися про вас трохи більше. Як же я відкрию секрети свого життя людині, про яку нічогісінько не знаю? Розкажіть мені про себе. Які ваші улюблені книжки? Про що ви мрієте? Кого кохаєте?

Це вже було занадто.

— Ну ж бо, відповідайте! Благаю вас! Як же я житиму під одним дахом із незнайомкою? Незнайомкою, яка на мене працює? Так не годиться. Скажіть мені, ви вірите у привидів?..

Підштовхувана чимось сильнішим за здоровий глузд, я підвелася зі стільця.

— Що ви робите? Куди ж ви? Стривайте!

Я йшла не поспішаючи, намагаючись не зірватися на біг, відчуваючи ритм, що його вистукували мої ноги по дощаній підлозі, і в цей момент міс Вінтер знов гукнула до мене. У її голосі цього разу вчувався панічний відчай.

— Поверніться! Я розповім вам історію, просто прекрасну історію!..

Я не зупинялася.

— Був собі колись будинок із привидами…

Ось я дійшла до дверей; ось мої пальці стиснули ручку.

— Була собі колись бібліотека…

Я вже відчинила двері і збиралася була зробити крок у порожнечу за ними, як тут голосом, хрипким зі страху, Віда Вінтер жбурнула в мене слова, від яких я заклякла на місці.

— Були собі колись близнята…

Дочекавшись, поки ці слова розтануть у повітрі, я обернулася й побачила потилицю міс Вінтер. Тремтячими руками вона затуляла обличчя.

Вагаючись, я ступила назад до кімнати. Зачувши мої кроки, письменниця різко повернулася до мене, тріпонувши мідно-червоними кучерями.

Я заклякла зі здивування. Окуляри кудись зникли. З почуттям, схожим на благання, на мене дивилися зелені очі, яскраві, наче мозаїчне скло, але від того не менш реальні. Якусь мить ми лише мовчки дивилися одна на одну. Нарешті почувся тремтливий голос, одночасно схожий і несхожий на голос Віди Вінтер.

— Будь ласка, міс Лі, сідайте.

Сила, якій я не могла опиратися, підштовхнула мене до стільця, і я сіла.

— Але я нічого не обіцяю, — стомлено попередила я.

— А я нічого від вас не вимагаю, — почувся у відповідь слабкий, невпевнений голос.

Отже, перемир’я.

— Чому ви зупинили свій вибір саме на мені? — знову запитала я.

І цього разу вона відповіла:

— Через ваше есе про братів Ландьє. А ще тому, що ви розумієтеся на близнятах.

— А тепер ви мені розкажете правду?

— Так, я розкажу вам правду.

Ці слова прозвучали досить переконливо, але я все одно відчула, що за ними криється невпевненість. Так, письменниця мала намір розповісти мені правду, вона дійсно вирішила, що розповість правду, — ось тільки не могла Віда Вінтер до кінця повірити, що і справді це зробить. Обіцяючи бути чесною, вона переконувала передовсім не мене, а себе.

Тому я зробила пропозицію:

— Я спитаю у вас про три речі. Вони мають стосунок до державного архіву. Коли я звідси піду, я зможу перевірити те, що ви мені скажете. І якщо я переконаюся, що ви сказали правду, я погоджуся взяти від вас винагороду.

— А, правило трьох… Магічне число… Три випробування для принца, перш ніж він здобуде право на руку прекрасної принцеси. Три бажання, що їх рибалка загадує золотій рибці. Золотокоса дівчинка і троє ведмедів. Троє непривітних цапів. Міс Лі, якби ви поставили мені два або, скажімо, чотири запитання, тоді я б, може, і збрехала вам; але ж три…

Я витягла ручку з пружинного кріплення записника і розгорнула його.

— Ваше справжнє ім’я?

Їй аж забракло повітря від несподіванки.

— А ви впевнені, що це найкращий спосіб розпочинати інтерв’ю? Давайте краще я розповім вам історію з привидами, дуже цікаву історію, слово честі. Може, так вам буде легше збагнути суть…

Я похитала головою.

— Назвіть ваше справжнє ім’я.

Плетиво кістлявих пальців та рубінів заворушилося на її колінах; камінці поблискували у тремтливому вогні каміна.

— Мене справді звуть Віда Вінтер. Я виконала всі необхідні юридичні процедури, щоб мати змогу називати себе так абсолютно чесно і на законних підставах. Вам, мабуть, цікаво знати ім’я, під яким мене знали раніше. Мене звали…

Письменниця зробила паузу, вочевидь, намагаючись подолати якусь внутрішню перешкоду, і коли вона вимовила своє колишнє ім’я, то прозвучало воно підкреслено нейтрально, без будь-якої інтонації, наче це були якісь іноземні слова, значення яких міс Вінтер зовсім не цікавило:

— Мене звали Аделіна Марш. — Ніби бажаючи перервати й ту мінімальну вібрацію, спричинену цими словами, міс Вінтер відразу ж продовжила, і досить уїдливо: — Сподіваюся, ви не питатиметесь про дату мого народження. Я вже в тому віці, коли етикет вимагає про неї забути.

— Можете не казати. Буде цілком достатньо, якщо ви повідомите місце народження.

Міс Вінтер роздратовано зітхнула.

— Ви б дізналися набагато більше, якби дозволили мені розповісти про це по-своєму.

— Але ж ми домовилися. Три факти з державного архіву.

Вона ображено стулила губи.

— У архіві ви дізнаєтеся, що Аделіна Марш народилася в пологовому будинку святого Варфоломія у Лондоні. Навряд чи я можу надати якісь особисті гарантії достовірності цього факту. Так, я видатна особа, але не настільки видатна, щоб пам’ятати обставини власного народження.

Я зробила відповідну позначку в записнику.

Час на третє запитання… Чесно кажучи, я не знала, про що її спитати. Міс Вінтер не схотіла повідомити мені свого віку — і байдуже: мене мало цікавила дата її народження. Знаючи час виходу її першої книжки, можна було зробити висновок, що письменниці було щонайменше сімдесят три роки, а щонайбільше вісімдесят (варто зробити поправку на косметику та хворобу). Крім того, знаючи ім’я й місце її народження, я